З тих скринь була в однім кутку рову поставлена мала, низька загорода, прикрита зверха дошками, галуззям і травою. Перед сею загородою на соломі сидів Тодірко і складав камінчики на купу. Він перший побачив батька, схопився і наробив крику:
— Тато! тато!
В тій хвилі вилізли із загороди дві жінки. Хоч як Микулі у сю пору було не до сміху, та як побачив перебрані матір і жінку — засміявся і з тим сміхом схопив перше хлопця, підняв угору, поцілував і поставив на землю, а потім прискочив до мами і жінки. Ті спершу своїм очам не вірили, стояли так, мовби хотіли кудись заховати свою одежу, та вже по хвилині кинулися обнімати Микулу.
— Сину мій! Минуло! Ти шукав нас! — говорили в один голос і мати, і жінка, і сльози радості котилися їм горохом по лиці.
— Мамо моя люба! — примовляв Микула, цілуючи матір, і жінку, і знову сина, а сміх не сходив йому з лиця.— Бігме, і плакати хочеться мені, і сміятися... Мамо моя дорога! Роксандо! Тодоре! Ілашу! мені вірити не хочеться, що я вас найшов... Роксандочко! се ти? Татарине мій дорогий!
Жінки мов спам'яталися і глянули на свою одежу. Справді, виглядали вони, як татари, тілько незаросле жіноче лице свідчило, хто в сій одежі. Ще Роксанда виглядала сяк-так, мов молодий безвусий парубок; але мати зі своїм поморщеним, блідим лицем і сивим волоссям, що визирало з-під кучми, зовсім не годилася до сего одягу. Ілаш зараз потішив заклопотані жінки:
— Ось вам ваш клунок, що ви згубили. Лізьте в буду і переберіться.
— Де ж він найшовся? — скрикпули радісно обі жінки.
— У дуброві по тім боці,— відповів Микула.
— Там я його й загубила. А ти там був? — спиталася Роксанда.
— Був.
Жінки не допитувалися більше; квапили перебратися і полізли у свій сховок.
— Що ж ти, Тодірку? Дуже ти плакав за татом? — допитувався тим часом Микула в сина, взявши його на руки.
Зачула сі слова стара Ярошенчиха і зі свого сховку спиталася:
— Не знаєш ти, Микуло, що там наш тато робить? Він уже десь давно дома.
На ті слова Микулі аж руки ув'яли. Він глянув заклопотано на Ілаша і поставив сина знову на землю. Не знав, що відповісти.
— Ти давно з дому? — допитувалася мати з буди.
— Я поїхав зараз на другий день за вами.
— І не стрітив тата?
— Ні.
— Його повели сюди, а тут його нема, Ілаш уже шукав. Може, ще з-над Прута втік, вже дома.
— Вже дома...— шепотів невиразно Микула. Ілаш виручив брата і заговорив спокійно:
— Вже-то й батько мусив мати свої пригоди. Такий старий... Хто знає, може, погиб із жалю за нами.
— Боже! боже! — говорила мати.— Коли б Семен знав, що ми тут усі так укупці... що Ілаш найшовся...
— Зараз би прибіг подивитися,— доповів Ілаш, але в тій же хвилині не видержав, упав на землю і заплакав гірко, ховаючи лице в руки.
— Ілашу, що тобі? — спиталася Роксанда, вилазячи вже перебрана здебільшого.
—— Плаче, що батька побачить,— пояснила мама.
— Ой не побачу вже, мамо, не побачу! — заговорив Ілаш.
— Що тобі, Ілашу? — спиталася вже й мама з острахом.
— Не хотів я батька-матері слухати,— голосив Ілаш далі,— пійшов воювати... мучився п'ять років у неволі... думав, потішу їх хоч на старі літа... і не діждався.
— Та хто такий не діждався? — відозвалася мати і з сими словами вилізла із загороди, уже перебрана в жіночу одежу.
— Тато не діждався! тато!
— Вбили його тут-таки, під замком,— додав Микула.
Наступила хвилина розпуки, така тяжка, що ніхто не міг промовити слова. Потім Микула перший почав утихомирювати родину:
— Не плачте! Так бог судив. Він нас засмутив, він і потішив. От як нас звів усіх докупи. Вернемося, будемо жити разом...
Тілько помалу і з тяжкою бідою успокоювалася родина.
— Де ж він похований? — спиталася мати, опам'ятавшися троха.
— Недалеко звідси, в березі,— відповів Микула.
— Може б, ми зараз пішли туди?
— Пійдем, пійдем, мамо! Успокійтеся трохи! Я вас поведу. їли ви що, Ілашу?
— От! — махнув брат рукою.
— Заждіть! Я зараз!
— Ти куди?
— Та йду купити що їсти.
— Де ж тут купиш?
— Вже я найду. Гроші маю.
Родина не перечилася; очевидно, примирала з голоду.
Микула забрав мішок з одежі і вийшов під замок, де колись сиділи перекупки. Тепер тут не було нікого. Пійшов вище у горб, розглянувся — нігде не видко нікого, що продавав би харч. Усе, що було на продаж, уже продано; військо доїдало з возів.
— Де тут можна би купити що їсти? — спитався в одного чури, що ніс солому.
— Коло моста дістанеш.
Треба було вертатися через замок над Дністер на міст. Микула пійшов. Перед мостом застав якогось чоловіка з возом, саме над рікою, в тім місці, де колись із стіни замку скидали нещасних волохів на землю. Чоловік сей привіз хліб, солонину, ву-джеиицю, сіль і продавав тепер так дорого — вдесятеро дорожче, як у спокійний час Щоб голодні вояки не розхопили даром його добра, він посадив на возі чотирьох кріпких чоловіків, котрі тілько
про те й дбали, що пильнували маєтку. Віз був прикритий плахтами і перев'язаний міцно мотузами, і тілько спереду виймав хазяїн те, що хто потребував. Найбільше було таких купців, що не мали гроша, і вони любісінько під добру хвилину були би спрятали цілий віз разом з продавцями так, що ніхто б їх уже не віднайшов.
Микула ледви діпхався до воза. Гроші вже мав відложені в кишені. Казав собі подати всего на п'ять душ на кілька день.
— Перше гроші дай! — сказав продавець.— Покажи, скілько маєш.
— Не журись! вистане! Давай лише!
— Давай сюди мішок, нехай наложу, бо вирвуть тобі з рук.
Микула подав. По правді ж сам продавець лякався, щоб Микула не втік йому з повним мішком, і віддав йому харчі тілько тоді, коли заплатив.
Свідки такого великого купна харчу дивилися з завистю на Микулу — і коли б се не білий день, були б йому радо помогли нести; а так тілько обійшлися смаком. Микула обійшов західну башту замку і небавом був уже в рові.
Принесені харчі родина вхопила між себе так лакомо, що Микулі аж серце краялося з жалю. Він то у козаків добував дечого їсти, то у Чамчана, а вони... Згадав Чамчана:
— Знаєш що, Роксандо, твій тато є недалеко від нас. Міст будував для турків.
Роксанда так і задеревіла з куснем хліба і солонини в руках.
— Не бійся, їж! тато здоров. Заробив у турків добре.