Гетьман і його гості дивилися хвилину на сю подію, а там потім далі вели свою розмову. Вкінці Дзерон потяг Микулу за рукав і сказав: "Ходи!" Всі попрощалися з гетьманом і вернулися в обоз. Пішов і Чоботар з ними. Він і Микула йшли за панами та вели свою розмову.
— Може, що переказували до меие? — спитався Микула, не відступаючи від Чоботаря.
— Вони й не знають, що я втік. Я й сам не думав, що втечу. Тілько в послідній хвилині,— нас вели кладкою, бо міст ще не готовий, по кількох переганяли,—ніч темна, я тілько ступив на той бік, думаю собі: все одно! Скочив, вони за мпою, а я з берега гоп у воду. Потовкся — от дивися, яка рука здерта, але тримаюся берега і лізу, лізу далі. Тут вода рве — не даюся... А вони гадали, що я втопився. Ха-ха! Ото мені вдалося! Тілько одежі збувся, бо був би не переплив Дністра. Так мене тепер вода посла, а я навскіс, навскіс...
— Дуже там пильнують бранців?
— Ой, дуже! Довкола військо. Я ще вчора рано говорив із твоїми. А потім десь мені щезли з очей. Стілько тисяч людей, то віднайти нелегко, але вони там, за Дністром.
— Дуже журяться?
— Ну вже ж, а ти що гадав? Змарніли так, але здорові. Турки дають їсти: дбають про бранців так, як про худобу.
Микула замовк, але по хвилині почав питатися, який міст ставить Томша. Уже думав над нападом ватаги, яку тілько треба було ще зібрати.
— Та се не міст, а ціла гребля! — відповів Чоботар.— З того і з сего боку берега поробили ка-шиці, воду пустили серединою, а впоперек на ка-шицях кладуть довгі ковбки. Ще не зовсім поклали, ми переходили як по кладці, але вже поруччя є з обох боків... Вода не зірве, щоб не знати що. Місце добре.
— Багато там наших з Молдови коло моста?
— Та се самі наші. По ноші пізнати. Буде їх кількасот, а може, й більше. З горбка бачив я, як ще по тім боці пас тримали.
— Не пізнав ти там нікого із Серета або із Су-чави?
— Та як можна було пізнати? За дня не пускали ближче, а віючі не бачили. Казали тілько, що міст будує якийсь вірменин.
— Може, мій тесть із Сучави? — здогадувався Микула.
— Не знаю.
— От коби знати певно, що він там!..
— Ярошенку! — обернувся Дзерон.— Ходи сюди! Ярошенко підбіг до Дзеропа, що обговорював
справу з Могилою і Молодецьким.
— Ти маєш стягати ватагу козаків; пан Могила також буде помагати. Ми лишаємося в козацькім обозі. Козакам платимо. Розумієш?
— А полковники згодяться?
— Коли сам гетьман згодився, то й вони згодяться. Нам людей не треба багато: кількасот — і годі! Діло в тім, щоби добру пору вибрати і напасти на міст із лівого крила і на Томшу.
— Се не буде так легко, пане Дзерон, як вам здається,— замітив Молодецький.— Адже моста будуть стерегти.
— Тому мусимо спішитися, поки ще не зовсім готовий і нема потреби його дуже пильнувати,— відповів Дзерон гаряче.
— Ай, пане Дзерон, се не купецьке діло. Але поможи вам боже!
— Пане Молодецький,— просив Могила,— ми тут остаємося, а ви вертаєтеся. Лишаю се на вас: підпирати мою справу в пана Любомирського. Ходкевич хорий, з ним годі говорити, а Любомирський має велике слово у всіх. Ви ж знову в такій приязні з ним...
— Добре, добре, я поговорю, якби що до чого прийшло.
Молодецький відійшов.
Починати зараз діло з козаками годі було, бо напали яничари. Інші турецькі війська здержували герцьом польське військо, а яничари мали знищити козаків. Козаки прийняли їх з окопів такою стріляниною, що не то жоден яничар не станув на окопі, ще з поля всі завернулися. В півполя яничари станули і почали стріляти. Стріляли з півгодини, а потім знов кинулися на окопи. Козаки, що під час стріляння яничарів сиділи спокійно в окопах, знову виждали до послідньої хвилини і відкинули їх своїми кулями, як стіну. Потім вискочили з окопів, сусіди-німці помогли, зігнали турків з поля аж під ліс.
За сей час, відколи почалася облога, така майже щоденна забава в окопах і в полі уже проїдалася козакам. Усе те саме і те саме — і кінця тому нема. Доки се потягнеться? Всі козаки відчували потребу якоїсь цікавішої події, і тому, коли Микула почав під вечір у полку Дорошенка збирати ватагу, зголосилося відразу стілько охочих, що Микула і не сподівався. Але що з одного полку забирати стілько людей не годилося і полковник був би не згодився, та самі козаки казали, що зберуть охочих з інших полків.
Товариші Минули: Муха, Безушко і Таран — згодилися дуже радо помогти Минулі; лише Пугач не хотів покинути своєї гаківниці. Із приятелів
Могили привели Копачовський і Бичок троха людей. Чоботар ані гадки не мав мішатися у се діло; він дякував богу, що вийшов з одної біди та передумував над тим, з чого жити та в що зодягнутися.
X
П'ятниця 10 вересня минула спокійно.
Ватага Могили стягалася на ліве крило козацького обозу. Поки що Могила не виявляв козакам свого заміру, але від Ярошенка знали вже всі, що мають напасти на міст і зловити господаря. Треба було, очевидно, довідатися перше, чи справді Том-ша там сидить, при мості, і де сидить — чи по сім, чи по тім боці Дністра. Полковник Яцько Юревич, що завідував крайнім полком на лівім крилі, казав, що господар Томша цілком певно сидить у наметі по сім боці Дністра. Намет його червоний. Кілька інших наметів, що там є, є звичайні сірі. Що по тім боці Дністра на березі не було ніяких наметів, се бачили й козаки; виходило тим ліпше, бо не треба переправлятися на той бік ріки.
"Воно добре,— думав собі Микула,— а що буде з ясиром, що не є по сім, тілько по тім боці? Йому байдуже про молдовський престіл; він хоче, щоби відбили ясир. Почав він оповідати свою гадку козакам. Ті казали, що діло не буде таке просте: напасти на намет і зловити господаря; прийдеться здобувати міст. Се й не велика штука, бо по тім боці Дністра великого війська турецького ще нема: ані одної пушки ще не видно. От коли б зараз напасти, тілько, звісно, більшою силою, було би добре! А так треба почекати і заходи ватаги злучити з роботою усего війська. Коли здобудуть міст, то, певно, не завернуться в окопи, тілько кинуться на той бік — відбивати ясир. Бранці також поможуть. Там же й дещо здобути мояша, от хоч би коней, яких їм дуже потрібно. Турецькі чури водять туди коней на пасовисько".