Таке передумував Ярошенко, стоячи спертий
коло воза, і дивився, як обозова челядь тягла над Дністер у яму кількох здохлих коней. Пошесть кинулася на копі, і вони гинули від кількох днів сотками. Коли тут чує, хтось його закликав:
— Микуло!
Він обернувся і побачив Дзерона, Петра Могилу і Молодецького.
Вони йшли обозом пішки.
— Де батько! — спитався Дзероп.— Я його шукав, шукав...
— Його вбили під замком у неділю.
— Вбили також?! — скрикнув Дзерон.— Ну, чи бачив хто таке?! І за стілько убитих людей тілько одного гайдука повісили за кару! Семене святий... Що ж ти, нещасний, гадаєш робити? Може б, він пійшов з нами до Сагайдачного? — спитався Дзерон у Могили.— Придав би ся нам. То син Ярошенка. Ти знаєшся з гетьманом?
— Він знається дуже добре! — відповів Молодецький.
— Ходи з нами! — сказав Петрашко Могила. Всі чотири пішли шукати гетьмана. Найшли його
аж на лівім крилі обозу. Сидів на горбку, курив люльку та дивився, як козаки робили окопи на самім березі Дністра.
— Як ся маєте? — привітав він гостей, встаючи із землі.
— Ми ледве вас найшли,— промовив Могила.— Не сподівалися вас аж тут застати.
— Та от нова морока! Турки будують міст і вже завтра-позавтра будуть нам з того боку Дністра у плечі стріляти. Треба й тут хоч місцями закрити себе окопами, так я й прийшов подивитися, чи йде робота.
Всі глянули на поля за Дністром.
— Що се там? війська вже стілько, чи що? — спитався Молодецький.— Щось на військо не подібне.
За Дністром на полі находилася справді мпого-тисячна громада людей, що зводила крик і плач, який уривано доходив з вітром аж сюди. Видко було, як дехто підоймав там руки в сторону козаків, мов благав о поміч.
— Ні! — відповів гетьман.— То ясир. Був тут, па сім боці, і вночі перегнали його па той бік. Там безпечніше. Тепер ще, як міст скінчать зовсім, заточуть гармати з того боку, кинуть туди троха війська...
— Ми до вас, пане гетьмане, з ділом, коли ласкаві нас послухати,— почав Могила.— Вам час дорогий, то я скажу коротко.
— Послухаю! кажіть!
— Нам відомо, що Томша зі своїми волохами будує сей міст. Він тут недалеко й живе. Бачили його мої люди.
— І мої бачили,— потвердив гетьман.
— От же моя просьба до вас така: чи пе дозволили б ви мені взяти троха своїх козаків, щоб я спробував щастя.
— Може б, теє... Томшу захопили? Розумію...— замітив гетьман.
— Так. Я б козакам добре за те заплатив. Дзеронові було задовго мовчати, і він скоро розвинув план дальше:
— Тут би ми схопили Томшу, в Дністер його або й так скрутили б йому карк, а потім післали б до везира... гроші... дарунки... і молдавський престіл знову є. Тепер иайдогідиіша пора тілько Томші карк скрутити! Пан Петрашко господар... згода з Польщею... зі всіма знається... вже би то я сам зробив.
— Пан Дзерон, мій повірник, перший купець з Молдови,— представив Могила вірменина.— А сей молодий чоловік також мій, син Ярошенка.
— Знаю,— відповів гетьман.— Що ж я тобі на те скажу, пане Петре? Козаків я тобі пе бороню;
пробуй щастя, коли хочеш. Тілько, коли б ти мене послухав, я б тобі порадив інакше.
— Що ж таке?
— Казав я тобі вже: покинь гадку про Молдову — і те й сегодня кажу. Ти чоловік наш, православний, маєтки маєш — нащо тобі шукати щастя в чужині? Тут нас наші пани покидають, польським м'ясом обростають, народ давлять,— а ти наперся у Молдову! Яке там добро? Яка честь? Чи нема в нас для кого жити? Зжалься, пане, над своїми людьми і поверни свій розум на їх добро.
Могила слухав мовчки, засумований.
— Але спробувати треба! — сказав Дзерон у страху, щоб не розбилося діло.
— Чому ж з поляками не спробуєте? Мостом поза Брагу вигідніше, ніж нам... У нас моста нема.
— Ет! — замахав вірменин руками.— Просили, та не йде. Страшно їм! Отак хитро, мудро, щоби хтось за них зробив, були би панові Петрашкові раді, а самі не рушаться.
— Як же ти, Молодецький, думаєш? Може, я зле раджу?
— Я гадаю так: дай поміч панові Могилі. Поведеться — добре, не поведеться — так нехай вибачає. Ходкевич не поможе.
— Згода! Збери собі ватагу козаків і спробуй!
Микула був дуже рад сій новині, він уже складав собі у своїй голові, як би то при сій нагоді дещо зорудувати.
Далі вже велася звичайна розмова, не про діло. Молодецький оповідав, що багато польської шляхти втікає додому. От учора зловили двох уже коло Жванця; привели наново під Хотин, водили на сором по обозі, а потім замкнули в замку. Вже найменше сотня передньої шляхти так утекла. Тут їх тілько бачили в обозі, а тут, дивись, уже пропали, пішли понад Збруч. І сорому не мають. Ходкевич страшенно лютий, ледви лазить. Королевичеві і не кажуть нічого, щоби ще більше не розхору-вався.
Сагайдачний нарікав знову на те, що в його обозі пошесть кинулася на коні; так гипуть, що при-йдеться хіба вози покидати і пішки вертатися додому, без табору. Скаржився ще й на свою руку, що не дає йому вже ні на коня сісти, ні спати. Потім питався в Микули, що він поробляє, і дуже жалував його, довідавшись про його нещастя.
Коли вони так розмовляли, козак привів перед гетьмана чоловіка зовсім мокрого, як хлюща. Вода так і текла з його штанів і сорочки — більше й не мав на собі ніякої одежі. Ще козак і не сказав нічого, коли Микула скрикнув:
— Чоботар! а ти відки тут узявся?
Козак глянув здивовано на Микулу і сказав гетьманові:
— З води його витягли. Каже, що бранець і наш.
— Бранець! бранець! — говорив Чоботар.
— Він із Серета! Я його знаю,— сказав Микула.— Як ти сюда попався?
— Там є вся твоя родина!
— Що ти кажеш? є?!
— Є! Ще вчора говорив я з ними.
— Всі живі?
— Всі.
— Господп! слава тобі! — зітхнув Микула.
— Я вночі, як переводили ясир, вирвався, скочив з берега, потовкся, сховався у дучці, а тепер ось переплив. Трохи не потонув, та, спасибі козакам, витягли. Ах, господи!
І Чоботар упав на землю, перехрестився і вдарив три поклони.
— Пусти його! — сказав Сагайдачний козакові. Козак відійшов. Микулу вже нічого не обходило,
обняв Чоботаря за шию і став просити:
— Скажи: здорові всі?
— Здорові.
— Як же ти попався в неволю?
— Опришки мене зловили і продали. З батьком твоїм ішов... От і сей пан був,— показав на Дзе-рона.
— Правда, мені тато згадував.