Семен прибіг найскорше, уже й видряпався стрімкою стежкою на міст, дивиться згори і сміється з товаришів, що припізнилися. Збирає його охота побігти в замок... але зараз за мостом, коло башти, стоять вартові, такі страшні... А там-от із стрільниці в мурі визирає пушка, така чорна дуч-ка... Страшно! Ще стрілить так, як тоді, у якесь свято... Радше втечи до міста, до батька, що пильнує Вітрової башти; там під муром лишив він свій лук, що йому батько зробив... Він уже з лука стріляє добре, раз чорну галку поцілив, і вона впала...
Думки у старого Ярошенка плутаються. Він будиться з дрімоти, присувається ближче до Микули, зсуває із себе жупан і потроха на сина і накриває його, дивиться ще раз довкола себе — уже всі сплять — і помалу засипляє також.
Будяться обидва із сходом сонця: у рові страшний крик і зойк. Волошка з чоловіком прячуть одежу, на котрій спали, чимскорше у скриню і кричать... Волошка плаче. "Що таке? — Зриваються обидва з леговища.— Що сталося?" — "Чури напали!" — "Як? де?" — "А от уже там б'ють волохів, рабують".
— Утікаймо!
Вибігають з рова над яр, де давніше спали. Але там повно вже челяді, бійка між людьми. Куди ж утечи?
— На берег, отам, за шибеницю, в корчі!
Біжать Ярошенки. Під замком різня, вони поминають скажену голоту, що розтягає покрадене добро, і припадають до корчів, що обросли височенний кам'яний берег Дністра.
— Нижче, нижче злізьмо! — радить Микула,
Злізають ще троха нижче, але далі небезпечно, можна впасти, як із стіни. Чують крики: "Ріж! бий!" Крики зближаються до берега, тілько ближче замку, туди, де падбережною стіною заходиться у стрільниці і башти.
— Рятуйте! — кричать люди.— Рятуйте!
— Йой! Господи! се що знову! — дивується Микула.— Таке в польськім обозі?
Тим часом польські обозові опришки уже стягли кільканадцять волохів: чоловіків, жінок і дітей, пов'язаних за руки і за ноги, на сю стрімку стіну над Дністром.
— Ану! в воду з ними! — кричать. Ярошенки припали в корчах до землі і дивляться
зі страхом. Усе їм видно: і стіну, і глибокий Дністер внизу.
Гоп! — і полетів чоловік із страшенної стіни вниз. Не впав у воду, тілько на землю під стіною.
— Далі! далі розмахнути — і на воду! — кричать скажені люди.— Чекай! отак!
І нелюдський розбишака зловив малу дитину за ногу, як замахнувся — полетіла дитина на воду, тілько плеснула, як камінь, вода підскочила — і дитина пірнула в Дністрі.
На стіні зверещала нелюдським голосом якась жінка, мабуть, мати дитини. Та небавом і вона летіла, вже мовчки, в воду, впала на плечі, пірнула в воду, випливла і почала бовтати руками.
— Ади! відьма! не потопає, хоч зв'язана! Ану з мушкета її!
Хтось стрілив. Куля вдарила в воду коло нещасної жінки.
— Зле! чекай, я поцілю ліпше!
Стрілив другий опришок — і пійшла жінка під воду.
— Господи, господи! — зітхав старий Ярошенко і закрив очі руками.
— Мордуй зрадників! Вони нам обоз хотіли підпалити! Туркам видати! — кричить чернь та тягне з собою ще з кількадесят людей — чоловіків, жінок і дітей.
І за хвилину посипалися люди, мов каміння, із стіни вниз на землю, в воду, а за ними кулі, котрими скажена товпа добивала тих, що добувалися з води.
Микула обняв батька за шию, притулив до себе — і оба сиділи так скулені, лицем до Дністра. Душа в них похолола, пам'ять їх відходила.
Не важилися рушитися, щоби хто не помітив.
Хвилини роками їм здавалися.
Нараз верх них затупотіли люди і роздався крик:
— Дивись! Ще в корчах сидять!
І в ту хвилину луснув вистріл. Старий Семен Ярошенко замахав руками коло своєї голови і скотився з берега вниз. Микулу запекло щось в руку, котрою тримав батька за шию, але він кинувся за батьком, вдарив собою об якийсь камінь і стримався на корчі, не долетівши до землі, над водою. Не пам'ятався, але несвідомо поправився на своїм місці, запершися ногами в камінь, так що став нахилений плечима до берега. Подивився мов сонними очима довкола себе, постояв часок, протер очі, глянув униз — скрикнув з $олю і чимскорше почав злазити з берега. Сам не тямив, як злазив, чіпляючися корчів і каміння, вкінці зіскочив, мов зі стіни, і глянув за батьком. Батько лежав на камінню внизу.
— Тату! Тату!
Микула прискочив і припав до батькових грудей.
— Тату! жиєте ще? Озвіться! промовте хоч слово!
Підложив батькові рам'я під голову, дивиться: із потилиці кров тече. Не дихає вже.
— Тату! — скрикнув Микула так голосно, аж у березі його крик відбився глухо.
Батько вже не озвався. Минулою стрясло кілька разів, мовби ним хто хотів кинути, у горлі задавило його, глухий стогін добувався із його грудей і не міг добутися. Він зложив батькову голову на камінню, сів коло трупа і задеревів. Нічого не чув і не бачив, хоч недалеко нього стогнали у смертельних муках недобиті волохи, скинені із стіни.
Як довго сидів він так, того він не тямив: коли ж опам'ятався, почув, що сам слабне і що ліва рука йому терпне. Помацав правою, найшов болюче місце. Скинув лівий рукав, почав стягати спідню одежу — прилипла до рамена, кров пересякла одежу. Прийшло йому на думку, що та сама куля, що поцілила батька в голову, зранила йому руку, котрою тримав батька за шию. Глянув на тіло: тілько шкіру здерло! Ох! господи! чому ж куля не стрималася на його кості! був би батько жив! А тепер... а тепер...
І, не зодягаючись, припав Микула лицем до батькових грудей, застогнав раз тяженько і замовк. Думати не міг, так тілько щось недоладне снувалося йому по голові — як довго, він сам не тямив. Полежавши отак ще часок, він встав на ноги. Був уже спокійний, такий спокійний, що сам чудував-ся, чому не плаче, чому не рве волосся на собі. Зійшов над берег і обмив собі рам'я. Кров знову пустилася, але Микула перев'язав руку платком і здержав кров. Одягнувся знову — і тілько тепер розглянувся довкола себе. За Дністром, межи Жванцем і Брагою, спочиває ще частина війська королевича. Багато цікавих стоїть над берегом по тім боці. Мостом переходить якийсь відділ у замок: по кількох лише йде, бо міст слабий. Під замком трупи; ні, ще дехто рушається. От якийсь лізе до води. Що се? не вбився на смерть? Глянув угору: нема вже на стіні нікого, тілько там десь верхи галасують люди. Подивився униз Дністра. Попід берег іде стежка. Он там козаки поять коні... Обернувся знову до батька і станув над ним. Під його головою остигла калюжа крові; руки були здерті.