Із турецького обозу вертаються тисячі козаків. Поривають, як вода, і Минулу, і його турка. Турок мусить іти, інакше потопчуть його на смерть. Микула тягне його за собою, як норовистого коня, і додає йому охоти стусанами в бік. Турок уже проситься, щось говорить, але Микула не розумів по-турецьки, одно тілько розуміє, що мав його — хоч би не знати що сталося — затягти в козацький обоз. Приходить йому на думку, що отсего якогось турецького старшого можна буде виміняти пізніше хоч за одного бранця. За матір? ні, за жінку! Е, ні! за матір! А з хлопцем що?.. Треба буде віддати сего бранця старшині.
От уже козацькі окопи. Микула просто переносить турка через окіп і кидав його на землю. Пускає його навіть, як кіт миш, але стоїть коло нього і наказує йому: "Ані не рушся, бо смерть твоя!" Турок сидить скулений і тремтить. Говорить щось, та хто його знає що...
Козаки входять в обоз. Микула не рушається 8 місця. Бачить: їде Сагайдачний із Шемберком. "Вставай!" — кричить на турка і веде, майже несе його напротив гетьмана.
— Передаю вам, пане гетьмане, якогось турецького старшого.
Турок складає руки на грудях і говорить щось скоро-скоро.
— Що він каже? — питається Шемберк Сагайдачного.
— Каже, що він баша і що дасть мені такого коня з нарядом, якого сам султан не має, коли його пущу.— Ні,— сказав гетьман по-турецьки,— я тебе не пущу! — і додав знову по-українськи до Шемберка: — Пішлю Ходкевичеві за те, що мені не поміг. От розум! От проклятий лад у вас! Сегодня можпа було нагнати всіх до сто чортів і весь обоз забрати, а він зі своїми стоїть і дивиться. Кількасот людей пішло мені марно.
— Не дивуйтеся,— говорив Шемберк.— Він би сам, може, і рад, та король спутав його дорадниками. Дурницю зробили; я сам бачив.
— Нас не шкода, а вас шкода! — гнівався гетьман, але здержав зараз свій гнів і казав Микулі взяти собі ще кількох козаків до помочі та відвести башу до гетьмана Ходкевича.
Микула передав башу козакам, а сам вернувся до полку Дорошенка. Пригадав собі батька, і відхотілося йому йти чвапитися перед польським гетьманом, що зловив башу. Чорт його побери! От що там батько поробляє, се ваяшіше.
Батька не шукав довго, найшов у обозі. Через день ховався старий із кобзарем в ярі в якійсь ямі; тепер вийшов із сховку і був там, де вранці. Просив Микулу провести його до замку, бо там безпечніше,— і Микула зараз таки пійшов з ним туди понри польський обоз.
Сопце вже зайшло за буковинські ліси. Кругом настав спокій. На бойовищі конали недобиті, але їх стогпів ніхто не слухав; кождий волів відпочивати по тяжкім дні.
VIII
Дзерона під замком не застали. Старий Ярошенко порадив заночувати між волохами в рові; одно, що там затишно і тепліше вночі, а друге, зголодніли дуже, не ївши зранку досі нічого. В рові було глітно: сотні черні з польського обозу зібралися тут та співали по-п'яному.
Ярошенки присілися коло одної волошки, що продавала горівку, сухарі, солонину і вудженицю. Се добро держала вона у скрині, на котрій сидів єї чоловік чи знакомий, і відмикала її тілько в потребі. Очевидно, боялася, щоби п'яна голота не розтягла всего без грошей.
— Що даш за сей жуиаи? — спитався якийсь чура.
— Ду те ла драку! 1 — закляла волошка.— Каїку тобі, відчепися, не хочу твого жупана і не дам нічого.
Але чура пе відходив, сварився і торгувався.
— Мені придав би ся такий жупан хоч на ніч! — відозвався батько Микули.
Микула купив жупан від чури. Справді, ночі були холодні, а старий не мав чим накритися. Попоїли і поклалися спати один коло другого.
— Ох! який же я втомлений! Всі кості болять! — нарікав Микула.
— Гроші візьми під себе! Ще всі маєш? — упоминав батько шепотом.
— Якось не погубив.
— Коли б хоч на що здалися!
— Бог ласкав! Тепер уже знаю, де ясир, але як до нього дібратися, як приступити?
— Бог поможе, синку! Вернемося ще додому і будем жити спокійно.
— Дай боже! Я отак у тій метушні забуваю на хвилину, по що я сюди прийшов, що маю робити; та, буває, як згадаю, серце мені крається: де тепер бідна мама, де Роксаида, де син? Не нажилися ми вкупі... та й хто знає, чи вже зійдемося колись.
Батько тілько зітхпув. Мовчав добру хвилину, згадуючи свої літа і свою недолю.
— Краще було мені лишитися в Кам'янці і не йти в Молдову. В Кам'янці безпечно, приступити до нього годі,— і жив би собі без страху. А я його покинув і з того часу і спокою не маю. Оженився, вас привів па світ, думав хоч па старі літа спочити собі у своїй хаті, між діточками... Микула не відзивався, сон ломив його.
— Спіть, тату!
Але старий літав гадками то по Кам'япці-Поділь-ськім, де пробув свої молоді літа, то по Молдові, де прийшлося йому доживати віку:
— Коли вернемося,— говорив він ще,— треба буде пійти до тестя, до Чамчана, щоб нас зарятував. А то ж у нас у хаті нічого не буде... Зима приходить, худібки нема, вбіжжя нема, нічого нема...
— Пійдемо, пійдемо. Він, здається, пемало заробить тепер.
— Ну певно! Та се ж майстра понад пього нема. Недаром господар покликав його зразу до роботи.
— Не знати, де він тепер? В Сучаві?
— Ей, де І Десь з військом. Не пустять його. Старому і не снилося, що буде на такій великій війні. А то, дивись, і він, і я... Правда, що йому ліпше. От коли б можна розвідати, може, він тут...
Микула вже не відповів, мабуть, і не чув батькових слів. Сон переміг його. Батько не говорив уже більше, тілько знову вернувся думками в Кам'я-нець. От тілько перейти звідси Дністер на Жванець і далі дорогою, полями,— недалеко і його родинне місце. Яке воно гарне!
Як там весело жилося Семенові за хлоп'ячих літі Бувало, збіжить з товаришами у Вітрову браму, де ніколи не перестає дути вітер, а потім над Смотрич, в широкий та глибокий яр, що тягнеться довкола цілого города,—і давай на ріці ставити млинок із патиків. Там по лівім боці на горі чорний вамок і високий міст, що веде понад яр із вамку в город; кругом стрімкі береги в двадцять сажень, мури, башти... Так тихо тут і безпечно... А на Смотрич сонце світить... вода тепла... Треба скупатися. Хлопці йдуть у ріку, прискають на себе водою... Бр-р! чогось холодно! Ану бігти яром довкола города, туди, попри польські фільварки, попід берег — геть навколо аж знову до мосту,— хто борше добіжить?