— А ти що тут робиш?
Микула обернувся, як опарений:
— Се ви. Дзерон? Ви тут?
— Чата захопила мене тоді, а тепер годі вертатися.
— Є тут і мої?
— Батько є.
— Лише батько?
— Інших відбили опришки над Прутом: і маму, і жінку, і сина.
— Я знаю. Ой господи, господи! Таки се правда! — скрикнув Ярошенко у розпуці.— Ведіть мене до батька!
Дзерон повів Ярошенка горі понад окопом, а потім вниз у яр, котрим плив потік, що давав воду для замку. Сей потік був тепер загачений, як у ставу, і в яру справді утворився ставок, з котрого спадала вода з шумом по загаті і спливала далі попри височезну стіну замку у Дністер. Микула дивився з гори на грубезні мури замку з червоними хрестами з цегол і на людей, що сходили згори вниз на подвір'я або на мосту заходили в замок.
— Отут над потоком, у корчах, наша оселя,— сказав Дзерон,— а коли дощ, то ховаємося десь під мур! Триста чортів би їх ухопило! Чого я дочекався? Я, Дзерон Симеон, перший купець у Молдові! Сидимо незамкнені, а проте як у неволі! Куда тепер рушитися? Добре хоч, що троха грошей маємо!
Ярошенко не дослухав бесіди вірменина, бо побачив з гори свого батька і побіг до нього. Старий Семен Ярошенко сидів під муром на камені і грівся до сонця, що вже підходило під полуднє. Сидів, сперши руки на колінах, і думав якусь важку Думку.
— Тату! тату! мій нещасливий тату!
Старий обернувся і затрясся цілим тілом. Встав і видивився з недовір'ям. Та тут і припав зараз до нього син з гірким плачем. Тілько кутики уст старому тремтіли; він тримав голову сина на своїх грудях і ласкав його мокре лице. Микула не міг утихомиритися: сльози горохом котилися йому по лиці.
— Не плач, сину! Бог ласкав! — промовив нарешті старий, але коли се сказав, не втерпів також і заплакав промовляючи: — Нема ані мами, ані Роксанди, ані Тодора! Вже, певно, у турків у неволі.
— Ну дайте ж спокій! — сказав остро Дзерон, що надійшов тим часом до них.— Що вам з плачу прийде? От добре, що хоч ви два найшли себе. Ходіть дещо попоїсти: я купив горівки, і сала, і хліба якогось, що собака не їла б, але кращого нема; ну, ходіть у корчі, у леговище! — Однак тут прийшло вірменинові на думку його власне нещастя, і він закляв: — Земля би вас не прийняла, ляхи, чати, опришки і вся песя віра, що ви мене в таке нещастя запхали!.. Ну, ходіть! Не стійте!
Всі три пійшли у яр, у корчі. Леговище обох Семенів, Ярошенка і Дзерона, не дуже було мудре: троха сіна і соломи — та й по всім. Отут вони й сіли.
— Як же ви помарніли! — замітив Микула Ярошенко, коли вже всі троха втихомирилися. Він перше мов і не побачив сего.
— Ну-ну,— відповів Дзерон,— і ти не дуже потовстів. На пий і їж!
Всі напилися горівки з деревляної барилочки; Дзерон потягнув таки добре, аж дух йому заперло.
— Отак собі,— каже,— заб'ю баки щодня сивухою та й лежу. Що буду робити?
— Як же ви сюди дісталися? — питався Микула.
— Та от як,— почав старий Ярошенко,— чата впала на подвір'я; ми саме хотіли втікати на Руїну. Нагаями вигнали нас і волів на дорогу. Зайняли і пігнали, як товар. Матір і Тодора, може, були би й пустили, але мене й Роксанду ані руш! Мене, видко, для "язика", а Роксанду... звісно, вояки...
Мати і Тодір ие хотіли лишатися, пійшли з нами; думали, відмовлять нас. Що плачу було, господи! Проводжали нас, мов на кладовище. І як ми зайшли над Прут, я сам не знаю. А тут опришки наскочили вночі на чату, захопили і людей, і худобу, кого запопали. Чоботаря Гаврилиша вхопили також. І Лагофета... Я ще не спам'ятався, що сталося, дивлюся: нема вже ні жінки, ні невістки, ні внука. Тілько чути плач із лісу, такий страшний...
— А нас, старих, чата за карчило,— перебив Ярошенка Дзерон,— та й через воду. "Тримай їх! — кричать. Сі нам потрібні для "язика44!" А спухли би вам ваші язики, як колоди!
— Пригнали нас під Хотин,— зачав знову Ярошенко.— Тут мучили нас, питалися, чи не знаємо чого, де турки...
— Поки мені прийшло па думку,— перебив знову нетерпеливий вірменин.— "Ведіть нас,— кажу,— до Петрашка Могили.— Він тут повинен бути!" — "6!" — кажуть. "Ведіть!" Привели. А я Петрашко-ві тілько два-три слова — і зараз нас пустили. Були би замучили ті пахолки прокляті. Чому не їш, старий?
— В рот не йде! — відповів Семен Ярошенко.— От дякую богу та й св. Іванові Сучавському, що хоч син при мені. Але чого ти сюди йшов?
— Як же ж я міг сам лишитися в Сереті? Та я був би досі загиб із самого жалю!
— З ким же ти прийшов і як? — дивувався старий.— Та се ж тепер нема стежки певної ні в лісі, ні в полі.
— Я справді й сам не знаю, як мене бог милував і сюди завів. А то ж я вже кілька разів заглядав смерті в очі. Уже третій тиждень я в дорозі, і той час роком мені здається.
Микула почав оповідати свої пригоди. Дзерон тільки прицмокував з дива, а батько Микули зітхав і хрестився.
— Ну! — сказав нарешті вірменин до Микули.— Добре, що ти тут. А що далі?
— Буду вивідуватися, де турецький ясир, і там, певно, найду своїх. Викуплю. Слава богу, якось гроші доніс при собі. От на грудях у мішечку маю, і в одежі зашиті, і в поясі троха.
— Но-но! — замітив Дзерон.— Похвалися ти своїми грішми перед тими розбишаками там, з того боку замку. Тілько твого й життя. І так тепер отся польська голота заїлася на волохів. Ти бачив, як повели двох наших?
— Бачив.
— Кричать: "Волохи зрадники! Підпалять нам солому, обоз!" А лакомі хіба на те мізерне добро, що під окопами продають. Треба буде звідси забиратися, тілько чорт знає, куди і як! Тьфу, та й годі!..
— Як же ж ти гадаєш розвідатися, де ясир? Як туди дістанешся!? — допитувався батько в Микули.
— Побачу. Я тілько що сегодня прийшов. Думаю собі так: що турки і татари тепер тілько стягають бранців докупи. Не женуть їх зараз додому. Десь їх будуть тримати. Мушу допитатися... Ой тату, тату, чи снилося нам таке тому три тижні?
Микула почав оповідати батькові, як запорядив дома.
Оповідає, аж тут нараз ген далеко, при окопах, чути: "Бух! бух!" Стрілили з пушок. А за пушками дрібно, мов горох по столі, затарахкотіли рушниці.
— Ого! вже танець починається! — промовив Дзерон.
Всі три глянули на горби поверх себе. Різні чури і цікаві люди бігли в бік окопів. Вистріли відзивалися щораз частіше, змішані з окликами з тисяч грудей.