Того вечора при великому пумпернікельському дворі князя, тобто в придворному театрі, йшов так званий гастрольний спектакль, і пані Шредер-Деврівн, тоді ще в розквіті краси й таланту, виконувала роль героїні, в чудовій опері "Фіделіо". З перших рядів партеру ми. бачили чотирьох своїх друзів по табльдоту в ложі, яку власник готелю "Erbprinz", Швендлер, абонував для найкращих своїх гостей. І я не міг не помітити, яке враження справили чудова акторка й музика на місіс Осборн,— ми чули, що так звав її вусатий огрядний чоловік. Під час незрівнянного хору полонених, над яким здіймався в чарівній гармонії ангельський голос співачки, на обличчі в англійської леді з'явився вираз такого захвату і блаженства, що навіть маленький Фіпс, той цинік-аташе, який розглядав її в бінокль, здивовано просюсяжав:-Ботттпте, єк преємно бапшти шінку, здатну не текі почюття!-А сцена у в'язниці, де Фіделіо, кидаючись до свого чоловіка, вигукує: "Nichts, nichts, mein, Florestan!" — так схвилювала Емілію, що вона затулила обличчя хусточкою.
Тієї миті всі жінки в театрі схлипували, та, мабуть, тому, що мені судилося писати спогади саме про Емілію, я звернув увагу лише на неї.
Другого дня виконували інший твір Бетховена — "Die Schlacht bei Vittoria" . На початку в п'єсу введена пісня про Мальбрука як натяк на швидке просування французької армії. Потім — барабана, сурм, гук артилерії, стогін поранених, і, нарешті, переможно, могутньо звучить "Дай віку, боже, королю".
В залі було, мабуть, десятків зо два англійців:, не більше; проте, зачувши улюблену знайому мелодію, всі вони — ми, молодь, у партері, сер Джон і леді Булмінстер (які найняли в Пумпернікелі будинок, щоб виховувати своїх десятьох дітей), вусатий товстун, довготелесий майор у білих парусинових, штанях і леді з хлопцем, якими майор так ласкаво" опікувався, навіть провідник Кірш, що сидів на балконі,— всі повставали, повиструнчувалися-, засвідчуючи свою приналежність до британської нації. А Глистер, chargé d'affaires /Повірнений у справах (франц.) /, підвівся в ложі й почав кланятись на всі боки і всміхатися так ніби він представляв цілу імперію. Глистер був небожем і спадкоємцем старого маршала Тіптофа, що з'являвся в нашій повісті перед самою битвою під Ватерлоо як генерал Тіптоф. Він був командиром *** полку, в якому служив майор Доббін, і цього року помер, переситившись славою і переївшись заливного з яйцями сивки.
Тепер його величність ласкаво доручив полк серові Майклу О'Дауду, полковникові, кавалерові ордена Лазні, який уже водив той полк не в один славетний бій.
Глистер, мабуть, зустрічався з полковником Доббіном у свого дядька маршала, бо відразу впізнав його в театрі. Отож поважний посол його величності зробив величезну ласку: вийшов з ложі й на очах у всіх потиснув руку своєму віднайденому знайомому.
Ви гляньте на того бісового хитруна Глистера,— пошепки сказав Фіпс, що стежив з крісла за своїм начальником.— Де тільки з'явиться вродлива жінка, він уже в'ється коло неї. Але й те правда, для чого ж іще потрібні дипломати?-Я маю честь розмовляти з місіс Доббін? — запитав посол, улесливо всміхаючись.
Джорджі зареготав і вигукнув:-їй-богу, добре сказано!-Еммі й майор почервоніли: ми бачили їх з перших рядів партеру.
Ця леді — місіс Осборн,— відповів майор,— а це її брат, містер Седлі, високий урядовець бенгальської цивільної служби. Дозвольте відрекомендувати їх вашій милості.
Мілорд остаточно скорив Джоза своєю чарівною усмішкою.
Ви маєте намір пожити в Пумпернікелі? — запитав він.— Нудне місце! Але нам потрібне світське товариство, і ми зробимо все, щоб ви почували себе тут якнайкраще. Містере... кахи-кахи... місіс... гм... Я матиму честь відвідати вас завтра у вашому готелі. І він пішов, наостанці подарувавши Емілії таку усмішку й такий погляд, що, на його думку, вона просто не могла перед ними встояти.
Після закінчення вистави ми, молодь, з'юрмилися у вестибюлі і бачили, як роз'їздилась публіка. Княгиня-вдова сіла в свій старий деренчливий ридван у супроводі двох відданих, зморщених фрейлін і маленького, запорошеного табаком камергера на журавлиних ніжках, у коричневій перуці й зеленому мундирі, увішаному орденами, серед яких найбільше впадала в око зірка й широка жовта стрічка ордена святого Міхеля Пумпернікельського. Загупали барабани, гвардія віддала честь, і старий ридван від'їхав від театру.
Потім з'явилися найясніший князь із своєю найяснішою родиною в супроводі найвищих урядовців держави й двору. Він з ясною усмішкою на обличчі кланявся всім навколо. Гвардія знов віддала честь, яскраво спалахнули смолоскипи в руках одягнених у червоне скороходів, і карети найясніших рушили в напрямку старого князівського замку, що своїми баштами й шпилями увінчував Шлоссберг. У Пумпєрнікелі всі знали одне одного. Не встигав там з'явитися якийсь чужоземець, як міністр закордонних справ чи котрийсь інший більший або менший урядовець їхав до готелю."Erbprinz" і дізнавався про ім'я прибулого. Отже, ми спостерігали, як публіка роз'їздилася від театру. Глистер подався додому пішки, загорнувшись у плащ, з яким завжди стояв напоготові його височенний служник, і намагаючись якомога більше скидатися на Дон Жуана. Дружина прем'єр-міністра саме вбгалася в свій портшез, а її дочка, чарівна їда, надягла капор і взула калоші на дерев'яних підошвах, коли з'явилася знайома нам по табльдоту компанія англійців: хлопець відчайдушно позіхав, майор намагався приладнати шаль на голові місіс Осборн, а містер Седлі, хвацько зсунувши набакир шапокляк і заклавши руку за борт свого широченного білого жилета, велично розглядався довкола. Ми зняли капелюхи і вклонилися їм. Леді у відповідь подарувала нам усмішку й реверанс, за які їй кожен був би вдячний.
Готельна карета під наглядом метушливого Кірша чекала, щоб доправити наших друзів додому, але товстун заявив, що піде пішки й дорогою викурить сигару. Отож решта троє, кланяючись і всміхаючись нам, поїхали без містера Седлі, а Кірш, несучи під пахвою скриньку з сигарами, рушив слідом за своїм паном.
Ми всі пішли разом і завели розмову з огрядним джентльменом про agréments / Розваги (франц.)/ містечка. Для англійця к ньому є багато чого цікавого. Тут влаштовують полювання та мисливські облави, в гостинному князівському замку часто відбуваються бенкети й інші розваги, товариство взагалі добре, театр чудовий, а життя дешеве. А наш посол, видно, дуже приємний і привітний чоловік,— сказав містер Седлі.— 3 таким послом і... і добрим лікарем, мабуть, тут можна було б пожити. На добраніч, джентльмени!-І під Джозом зарипіли сходи, що вели до його спальні, куди він і подався в супроводі Кірша, який ніс свічника. Ми теж плекали надію, що його гарненька сестра захоче побути трохи довше в цьому містечку.