Дитина щойно заснула.
Тихо! — прошепотіла Емілія, мабуть, невдоволена рипучими чобітьми майора. Вона простягла йому руку й засміялася, бо Вільям не зміг її потиснути, поки не звільнився від своїх пакунків.
Іди вниз, Мері,— сказав він дівчинці,— мені треба поговорити з місіс Осборн.
Емілія трохи здивовано глянула на нього й поклала дитину в ліжечко.
Я приїхав попрощатися з вами, Еміліє,— сказав він, легенько стискаючи її білу худеньку ручку.
Попрощатися? А куди ж ви їдете? — запитала вона всміхаючись.
Адресуйте листи на моїх агентів,— сказав Доббін,— а вони вже будуть пересилати їх далі до мене. Ви ж будете писати мені, правда? Я їду надовго.
Я писатиму вам про Джорджі,— мовила вона.— Любий Вільяме, які ви були добрі до нього й до мене! Гляньте на нього! Правда, він схожий на ангела?-Маленькі рожеві пальчики дитини машинально обхопили палець чесного солдата, а Емілія з ясною материнською втіхою глянула йому в обличчя. Найсуворіша гримаса не змогла б поранити Доббіна дужче, ніж цей ласкавий погляд, що не давав йому ніякої надії. Він схилився над дитиною і матір'ю. На мить він утратив мову. І, тільки зібравши всю свою силу, він сказав:-Хай вас береже господь!-Хай і вас береже господь,— відповіла Емілія, підвела голову й поцілувала його.— Тихо, не збудіть Джорджі!— додала вона, коли Вільям Доббін важкою ходою рушив до дверей.
Емілія не чула, як загуркотіла, від'їжджаючи, бричка: вона дивилася на дитину, що всміхалась уві сні.
Розділ XXXVI ЯК МОЖНА ДОБРЕ ЖИТИ НЕВІДОМО НА ЯКІ КОШТИ-Гадаю, на нашому Ярмарку Суєти не знайдеться жодної людини, яка була б така неспостережлива, що часом не замислювалася б над способом життя своїх ближніх, і така надміру милосердна, що не дивувалася б, як перед Новим роком її сусід Джонс чи її сусід Сміт зводить кінці з кінцями. Хоч як я поважаю, наприклад, родину Дженкінсів (бо обідаю в них двічі або й тричі на сезон), мушу признатися, що її поява в Парку в просторій кареті, в супроводі височенних, як гренадери, служників, буде дивувати й інтригувати мене до скону. Бо хоч я знаю, що та карета найнята, а Дженкінсова челядь служить на своїх харчах, усе ж таки на трьох служників і карету треба видати в рік щонайменше шістсот фунтів, а скільки ще мають коштувати розкішні обіди, утримання двох синів в Ітоні, дорога гувернантка і вчителі для дочок, подорожі за кордон або в Істберн чи Уортінг восени, щорічний бенкет з вечерею від Гантера (який, до речі, постачає більшість Дженкінсових парадних обідів, я це добре знаю, бо й мене раз запросили на такий обід, щоб заповнити порожне місце, і я відразу зрозумів, що ті обіди куди кращі за звичайні, які Дженкінси влаштовують для скромніших гостей),— тож у кого, хоч би який він був доброзичливий, не виникне питання: як ті Дженкінси влаштовують свої справи? Й справді — хто такий Дженкінс? Усі ми знаємо, що він службовець Департаменту Мотузки й Сургуча, де одержує тисячу двісті фунтів на рік. Може, в його дружини є маєток? Якби то! Міс Флінт — одна з одинадцяти дітей дрібного землевласника в Бакінгемшірі. Від своєї родини вона має хіба що індика раз на рік, на Різдво, і за це повинна утримувати двох чи трьох сестер у мертвий сезон та годувати братів і давати їм притулок, коли ті приїздять до міста. Як же Дженкінс вирівнює свій бюджет? Я хочу спитати те, що повинен спитати кожен із його приятелів: як він і досі не потрапив до рук охоронців закону і навіть повернувся (чим усіх здивував) минулого року з Булоні?-"Я" тут введене для уособлення світу взагалі — це місіс Гранді в приватному колі кожного шановного читача, який, безперечно, знайде серед своїх знайомих таких, що живуть хтозна за Що. Я не сумніваюся, що ми всі випили чимало келихів вина за здоров'я гостинного господаря, дивуючись, як він у біса за те вино заплатив.
Через три або чотири роки після приїзду з Парижа, коли Родон Кроулі з дружиною поселилися в маленькому затишному будиночку на Керзон-стріт у Мейфейрі, навряд чи серед численних друзів, які втішалися їхніми обідами, знайшовся б хоч один, що не ставив би собі про них такого запитання. Романіст, як ми вже зазначили, знає все. І оскільки я можу розповісти публіці, як Кроулі та його дружина жили без ніякого прибутку, то звертаюся з проханням до газет, що мають звичку наводити цитати з різних сучасних їм періодичних видань, не передруковувати поданих нижче точних відомостей і розрахунків, з яких я, перший їх відкривши і витративши на них певні кошти, хочу отримати зиск.
"Сину мій,— сказав би я, коли б доля благословила мене сином,— виявивши хоч крихту допитливості й постійно спілкуючись з людиною, ти можеш дізнатися, як їй щастить добре жити, не маючи за душею жодного пенні. Але краще тримайся якнайдалі від такого джентльмена і користуйся відомостями з другої руки, як ти користуєшся логарифмами, бо обчислювати їх самому вийде, їй-богу, тобі дорожче".
Отже, не маючи ніякого прибутку, Кроулі з дружиною протягом двох чи трьох років, про які ми можемо розповісти тільки дуже коротко, жили в Парижі щасливо й приємно. В цей час Кроулі залишив гвардію і продав свій патент. І коли ми знов зустрічаємося з ним, тільки вуса та звання полковника на візитних картках свідчать про те, що він служив у війську.
Ми вже згадували, що Ребека, тільки-но опинившись у Парижі, посіла дуже помітне, ба навіть чільне місце у столичному товаристві і її радо приймали в багатьох домах французької аристократії, яка повернулася з вигнання. Англійці з вищих кіл, що жили в Парижі, теж упадали коло неї, обурюючи тим своїх дружин, які терпіти не могли цієї вискочки. Протягом кількох місяців салони Сен-Жерменського передмістя, в яких вона забезпечила собі місце, і блиск нового двору, де її радо приймали, зачаровували й, мабуть, п'янили трохи місіс Кроулі, бо в пору цього , тріумфу вона схильна була навіть гордувати деким — переважно молодими військовими, з яких в основному складалося товариство її чоловіка.
Натомість полковник збуджено позіхав серед герцогинь і поважних придворних дам.
Ті старі торби, граючи в карти, зчиняли такий ґвалт за кожну п'яти франкову монету, що полковник Кроулі не хотів марнувати з ними час за гральним столом, їхньої дотепності він не міг оцінити, бо не знав французької мови. "І не набридне Бекі,— дивувався він, щовечора робити реверанси всім тим принцесам!" Врешті він перестав їздити з Ребекою на ті вечори й повернувся до своїх звичайних розваг серед добрих друзів, вибраних на свій: смак.