Сонце тільки-но почало сходити, коли військо вирушило в дорогу. Це було величне видовище: попереду колони крокував оркестр, граючи полковий марш, тоді їхав верхи на своєму Пірамі, дужому бойовому коні, майор, командир полку, за ним ішли гренадери на чолі зі своїм капітаном, у центрі маяли прапори, що їх несли старший і молодший хорунжі, потім крокував Джордж па чолі своєї роти. Він глянув угору, всміхнувся Емілії і пішов далі; невдовзі музика завмерла вдалині.
Розділ XXXI-У ЯКОМУ ДЖОЗ СЕДЛІ ПІІКЛУЄТЬСЯ ПРО СВОЮ СЕСТРУ
Таким чином усі старші офіцери були покликані виконувати свій обов'язок, і Джоз залишився на чолі маленької колонії у Брюсселі, весь гарнізон якої складався з хворої Емілії, служника-бельгійця Ісидора й дівчини-покоївки. Хоч Джоз був у поганому гуморі і сон йому перебив Доббін та події того ранку, він однаково залишався в ліжку й перевертався з боку на бік ще не одну годину, поки надійшла та пора, коли він звичайно вставав. Сонце вже підбилося високо, і наші відважні приятелі з *** полку здолали не одну милю, коли збирач податків у строкатому халаті вийшов снідати.
Відсутність Джорджа, сестриного чоловіка, не дуже його засмутила. Може, в душі він був навіть задоволений, що Осборна немає, бо при ньому Джоз відігравав досить-таки другорядну роль у домі, і Джордж нітрохи не приховував своєї зневаги до цивільного товстуна. Проте Еммі завжди була добра й уважна до брата. Вона дбала, щоб йому було зручно, наглядала, як йому готували улюблені страви, гуляла й каталася з ним (А така нагода їй випадала часто, навіть дуже часто, бо де вештався той Джордж?) і своєю лагідністю вгамовувала його роздратування і чоловікові кпини. Кілька разів вона несміливо дорікала Джорджеві за погане ставлення до брата, але той гостро, як завжди, уривав ці розмови.
Я людина відверта,— казав він,— і показую те, що почуваю, як і належить відвертій людині. Як у біса я можу поважати такого дурня, як твій брат?-Отже, Джоз був задоволений, що Джорджа немає. Цивільний капелюх і рукавиці капітана все ще лежали на буфеті, і думка про те, що власник цих речей далеко, давала Джозові якусь потаємну втіху.
"Сьогодні він не буде дратувати мене своїм блазенським виглядом і нахабством",— подумав Джоз.
Віднеси капітанів капелюх у передпокій,— звелів він своєму служникові Ісидору.
Може, він йому вже й не знадобиться,— відповів служник, хитро глянувши на господаря.
Він теж ненавидів Джорджа, бо той ставився до нього з чисто англійською зверхністю.
І спитай мадам, чи вона прийде снідати,— велично сказав містер Седлі, соромлячись заходити зі служником у розмову про свою неприязнь до швагра. Хоч, щиро кажучи, він не раз у присутності служника кидав образливі слова на адресу Джорджа.
Та ба! Мадам не може прийти снідати й приготувати tartines ,які так любить містер Джоз. Мадам дуже хвора і в дуже поганому стані, відколи поїхав її чоловік, повідомила її bonne2. Джоз виявив співчуття сестрі тим, що налив їй велику чашку чаю; так він завжди виявляв свою братню любов і цього разу навіть перевершив себе: він не тільки послав їй сніданок, але й почав обмірковувати що б їй найбільше посмакувало на обід.
Він дуже невдоволено стежив за тим, як Осборнів служник готував капітана в дорогу, по-перше, тому, що ненавидів Осборна, який ставився до нього і до вріх підлеглих страшенно бундючно (слуги на континенті не люблять, коли з ними обходяться так брутально, не те, що наша власна покірна челядь), а по-друге, шкодував, що з його рук утече стільки добра і достанеться іншим, коли англійці зазнають поразки. А що так буде, ні він, ні більшість мешканців Брюсселя і всієї Бельгії нітрохи не сумнівалися. Майже всі вважали, що імператор відріже прусську армію від англійської, розіб'є їх одну за одною і буде в Брюсселі, щонайпізніше через три дні. Тоді все майно його теперішніх господарів, що будуть убиті, або втечуть, або потраплять у полон, законно перейде у володіння мосьє Ісидора.
Допомагаючи Джозові у втомливому, складному щоденному туалеті, його відданий, служник прикидав, що він зробить з тими речами, якими прикрашав особу свого господаря. Срібні пляшечки з парфумами й туалетні дрібнички підуть на подарунки одній особі, в яку він був закоханий, англійську ж бритву та шпильку з великим рубіном він залишить собі: її так гарно буде видно на котрійсь із тонких господаревих сорочок з брижами. А в ній, та ще в кашкеті з галунами, в куртці, оздобленій шнурами, яку буде легко перешити на його фігуру, з капітановою паличкою, прикрашеного золотою головкою, з великим подвійним, перснем з рубіном, який він потім дасть переробити на чудові сережки, він буде справжнім Адонісом і легко причарує мадемуазель Рен.
"Як ці запонки личитимуть мені,— думав він, застібаючи їх на товстих пухких руках містера Седлі.— Я мрію про запонки. А капітанові чоботи з мідними острогами, що стоять у передпокої,— parbleu! — приголомшать усіх на Allée Verte! " Так, поки мосьє Сигар своїми тлінними пальцями притримував ніс господаря і голив йому нижню частину обличчя, уява переносила його на Зелену алею, де він у куртці з шнурами гуляв у товаристві мадемуазель Рене, подумки він ходив берегами каналів і дивився на баржі, вітрила яких поволі пливли в прохолодному затінку дерев, або вгамовував спрагу кухлем фаро на лавці в пивниці при дорозі на Лекен.
Але містер Седлі, на своє щастя, не підозрював, які думки снувалися в голові його служника, так само як шановний читач і я не здаємо, що думають про нас Джон чи Мері, яким ми даємо платню. Чого тільки слуги не думають про нас! Якби ми знали, що думають про нас наші близькі друзі й любі родичі, ми б перебували в такому душевному стані й такому страху, що не раді були б жити на світі. Отже, служник Джоза намітив собі жертву так само, як котрийсь із кухарів містера Пойнтера на Леденгол-стріт оздоблює черепаху карткою з написом: "Завтрашня юшка",— а вона того й не підозрює.
Покоївка Емілії була не така егоїстка. Мало хто з челяді, стикаючись із цією милою, доброю істотою, не платив їй відданістю й любов'ю за її лагідну, щиру вдачу. І справді, Що вона краще заспокоїла свою господиню, ніж усі інші, кого вона бачила того смутного ранку. Помітивши, що Емілія, ледве тримаючись на ногах, надовго мовчки застигає біля вікна, звідки їй видно було, як зникли вдалині останні багнети колони, ця чесна дівчина взяла її за руки й сказала:-Тепер, madame, est-ce qu'il n'est pas aussi à l'armée, mon homme à moi? Після цього вона вибухнула плачем, Емілія, впавши їй в обійми, теж заплакала, і вони почали втішати одна одну.