І все було б добре, і процвітали б і далі поезія та проза у славному
Гусятинську, якби одного разу поет Петро Федько, певно, вставиш не з тієї ноги, та не забаг створити в рідному місті так звану Гусятинську школу поетів, залучивши до неї всіх, хто хоч якось спромагався римувати (таких на батьківщині породистих гусей виявилося аж троє!). Більше того, він розіслав у всі обласні (столицю, ясна річ, не минув) центри, районні міста і містечка, у села й навіть хутори меморандум з вимогою віднині визнавати в поезії тільки Гусятинську школу поезії (хоч на той час і сам до пуття не міг втямити, що ж то воно таке — гусятинська школа поезії?).
Це вже було занадто! Прозаїку Федорові Петьку нічого не лишалося, як із заздрощів, що не його мелеться, образитися аж до глибини душі та оголосити витівку свого побратима "нахабною прихватизацією літератури", "нікчемним школярством", бажанням "самочинно окупувати гусятинський олімп". І аби сповна відомстити суперникові, мобілізував двох гусятинських громадян, які вміли писати прозою, та й оголосив про створення школи прози, зажадавши надалі в красному письменстві визнавати лише гусятинську школу прози.
А втім, дві новостворені школи недовго й поворогували між собою — їх досить швидко об’єднало святе обурення, що несвідомі гусятниці, котрі, незважаючи на наявність у їхньому місті двох літературних шкіл, вперто читали (і — що обурювало, купували!) лише твори зарубіжних авторів. Не вагаючись, Петро Федько та Федір Петько дружно звинуватили рідних, але геть не свідомих і явно відсталих городян у відсутності патріотизму, схилянні перед "загниваючим заходом" та "американським імперіалізмом". Одне слово, дісталося гусятинцям за те, що вони своїх "визнаних класиків" проміняли на чужинців. І навіть погрожували, що подадуть у суд на своїх городян з вимогою примусити їх читати твори лише авторів — членів двох гусятинських шкіл. Чим би все це закінчилося, не відомо, як раптом — наче грім серед ясною неба — вістка: якась мадам Будяківна (псевдо) оголосила про створення в Гусятинську... Так. Так, ні більше ні менше, як — інституту (інституту, а не якоїсь там патріархальної школи!) сатири та гумору, якими, до речі, в Гусятинську і не пахло!
Це вже було й справді занадто! Ображені й зневажені керівники двох гусятинських шкіл, спішно об’єднавшись, дружно напали на інститут мадам Будяківни, закликали увесь світ затаврувати його й визнавати лише гусятинські школи поезії та прози.
Один з таких меморандумів надійшов і на адресу адміністрації шанованого на шпальтах "ЛУ" "Вишняка", котрий, як відомо, завжди йде лише правильною дорогою і — неодмінно в ногу з народом, вже давно ставши для всіх сатириків та гумористів керівною і спрямовуючою силою. Ознайомившись з меморандумом двох гусятинських шкіл, високодостойна адміністрація "Вишняка", закачавши рукава (а втім, вони в неї завжди закачані, адже адміністрація завжди на т. зв. бойовому посту), винесла справедливий вердикт, що, як відомо, оскарженню не підлягає: метрам поезії та прози пп. Федьку та Петьку негайно помиритися з мадам Будяківною і разом з нею дружно вступити до академії "Вишняка", яку адміністрація вирішила негайно створити. А чому б і ні? Зараз усі створюють свої власні академії, то хіба "Вишняк" гірший?
Отож з цієї нагоди оголошуємо прийом бажаючих вступити до академії "Вишняка" та стати справжніми академіками. Для цього необхідно подати: а) заяву про нестримне бажання стати академіком; б) всього лише довідку із жеку за місцем проживання про наявність у претендента таланту та відсутності в нього заборгованості за житло (інакше жек не видасть довідки про наявність таланту).
Оце і все, панове претенденти в академіки. Єдина, щоправда, умова: новоприйнятий член академії має влаштувати за власний кошт з цієї нагоди пристойний фуршет для адміністрації "Вишняка" та всіх її академіків.
Взагалі, адміністрація "Вишняка" виступає за стовідсоткове охоплення письменників званням академіків. Не варто створювати якісь там школи прози чи поезії — пхе, школярство! Не солідно. Інша річ — академія. Тож академізуймося! У зв’язку з цим адміністрація "Вишняка" бере на себе підвищені зобов’язання: до кінця другого тисячоліття всіх письменників прийняти в академіки. Що це дасть, питаєте? О-о!.. Це підніме нашу літературу на новий, якісніший рівень, адже твори письменників-академіків адміністрація "Вишняка" у примусовому порядку оголосить шедеврами, нетлінними речами, взірцем класики зрештою (твори неакадеміків такими визнаватися на будуть). Крім того, це значно оздоровить моральний клімат в літературі, зникнуть суперечки з того приводу, хто кращий, — кращими тепер будуть усі. Зміниться й мікроклімат і в сім’ях письменників, зникнуть вічні дорікання письменницьких дружин: он той... класик, а ти в мене... Письменницькі дружини нарешті заспокояться, і кожна з трепетом подумає: "Виявляється, я сплю із самим... академіком!"
Отож, "школярі" (гусятинські і всі інші), відтепер не сваріться, беріть довідки в жеках про свої таланти і дружніми лавами йдіть в академіки. І ваші, навіть ще не написані твори стануть видатним явищем літератури нашої. Зі свого боку адміністрація "Вишняка" рішуче й суворо засуджує непатріотичних громадян, які читають твори не її академіків, а різних там чужинців, яких до академії "Вишняка" ми й на поріг не пустимо!
ЯК ВАМ, ДІДУ, ВДАЛОСЯ ДОЖИТИ
ДО ТАКИХ ЛІТ???
Справді — як? З цим непростим запитанням, що вже сколихнуло нашу громадськість, ми терміново відбули в Бровари до тамтешньої, нині вже можна сказати, знаменитості, ледь чи не викопної, що її недавно виявили там всюдисущі наші ЗМІ.
Їх, до речі, представників друкованих і електронних засобів масової інформації і того дня у діда Василя зібралося чимало — біля двору так прямо черга утворилася. Стрекотіли відео— кіно— і телекамери, спалахував магній, меткі та спритні хлопці й дівчата записували кожне слово діда Василя як одкровення. У всіх раз по раз зривалося з язика одне запитання: "Як вам, діду, вдалося дожити до таких літ?"
Старий (навіть на вигляд його старості вистачило б на трьох столітніх дідів) охоче розказував...