— Нахаба! — крикнула вслід таксі Аліса і навіть посварилася кулачком. — Я цього так не залишу, ви будете відповідати!.. Якщо жінки взагалі належать до прекрасної половини роду людського, то я до її най… найпрекраснішого авангарду!
Робити було нічого, і вона рушила до мосту, щоб перейти на той бік, але несподівано дорогу їй загородив солдат у камуфляжі з автоматом у руках.
— Сюди не можна, пані. Міст висаджено в повітря.
— Як висаджено, коли він ось, — єхидно сказала Аліса. — Протріть баньки, вояко. Та й пити треба менше. Міст цілий-цілісінький! Ви що — всі побожеволіли? Чи — через одного?
— Нічого не знаю, — буркнув солдат. — Три дні тому надійшло повідомлення, що цей міст висаджено в повітря, інших вказівок звідтоді не надходило.
"Таки й справді б-божевільний, — з острахом подумала жінка. — Ще вистрелить у мене із своєї… вульгарної залізяки…"
Але тут вона загледіла капрала, кий стояв неподалік і знічев’я лузав насіння, спльовуючи лушпайки собі під ноги, і там уже їх було густо.
— Пане капрале, що це твориться у вашому війську? Отой солдат заявляє, що міст три дні тому висаджено в повітря, тоді ж як він насправді цілий — подивіться.
Капрал неохоче подивився, стенув плечима і повернувся до Аліси.
— Нічого не можу сказати, пані. Мене самого вже три дні, як убили… — і дістав з кишені нову жменю насіння.
Пані Аліса позадкувала, не спускаючи з капрала та солдата настороженого погляду, а далі, отямившись, кинулась бігти, на ходу вигукуючи:
— Вони такі ж… як і мій чоловік! Боже, у якій країні я живу?
Проте, хоч намагалася згадати, у якій саме вона жила, але так попри всі зусилля і не могла пригадати.
"Треба запитати про це в подруги, вона така, що все знає. Навіть, у якій саме країні вона живе".
Але зрозуміло було й так, що це країна ідіотів і таку батьківщину треба негайно, доки ще не пізно, міняти. Вибити шубку з чоловіка і перебиратися в іншу, де немає схиблених, а є пристойна зима, бо ті дві шуби, які вона ціною власного здоров’я видавила з того… з ким має нещастя жити, через жаркий вітчизняний клімат так жодного разу й не зодягла. А в зв’язку з її міграцією в іншу країнгу, у ту, деє нарешті зима, чоловік таки мусить купити шубку…
Заодно вирішила, повернувшись додому, негайно зателефонувати військовому міністрові і застерегти, щоб був обережний, адже в його війську самі лише божевільні…
Подзвонила і — о, диво! — її відразу ж з’єднали з паном військовим міністром. І пан міністр її ввічливо вислухав і навіть поспівчував, що "вельмишановна пані не змогла потрапити на міст", ще й висловив обурення, що військові біля мосту так нечемно з нею повелися, хоча міст і справді той… підірваний…
— Я-ак? — ледь не задихнулась Аліса. — І ви… ви теж?..
— На жаль, я нічим не можу зарадити пані у порушеній нею проблемі, адже особисто я, хоча де-факто й залишаюся міністром, але де-юре вже три дні перебуваю у полоні сусідньої держави, котра, на жаль, виграла міждержавні маневри. Питання моєї репатріації ще не розглядалося урядом, проте у зв’язку з нашим прикрим програшем перебуваю у відставці. І коли я буду репатрійований і, отже, зможу допомогти шановній пані, яка, судячи з голосу, є просто чарівною, — не знаю, бо такою інформацією на сьогодні ще не володію…
І в трубці почулися короткі гудки…
Після того дзвінка Аліса довго не могла прийти до тями… Що це за
чудеса творяться в країні? Солдат не пускає її на міст, який буцімто висаджений у повітря, хоча насправді цілий-цілісінький, капрал, лузаючи насіння, заявляє, що він вже три дні як убитий, пан міністр, сидячи у своєму службовому кабінеті, пасталакає щось про те, що він буцімто перебуває в полоні сусідньої держави… З чоловіка вона вже добрий тиждень не може, незважаючи на всі докладені нею зусилля, видавити якоїсь там шубки… І в такій країні ідіотів їй доводиться жити!..
Хоча вона й поклала собі не розмовляти з чоловіком доти, доки він не купить їй нову шубку, все ж звернулася до нього за моральною підтримкою.
— Послухай, любий дурнику, що це твориться у наших збройних силах, починаючи від солдата й капрала і закінчуючи міністром? Вони що — всі з глузду поз’їжджали? І взагалі, — підвищила голос, — чого ти мовчиш, коли я з тобою розмовляю, хоч ти цього й не заслужив?! Негайно відповідай! Раджу не забувати, що тобі треба цілком добровільно давати згоду на купівлю для мене шубки і шукати гроші… Ти чуєш? Є в мене, врешті-решт, чоловік чи немає?
— Немає, — видавив із себе той, за кого вона мала необережність колись вийти заміж.
— Овва! Був, був, хоч і якийсь там абищо, але ж був. І раптом — немає. Цікаво, куди ж він подівся? Чому ти мочиш?
— Та хоча б тому, що я вже три дні як осел. А хіба осли можуть говорити?
— Ти-и?.. Осел?
Але тут пані Аліса згадала, що й справді три дні тому, вибиваючи з нього шубку, обізвала його віслюком.
— Але ж це не образа, а — правда. А хіба на правду можна ображатися?
І тут згадала, що й сама три дні перебуває у статусі змії підколодної, як обізвав її чоловік, пригадала, зітхнула і вмовкла, бо хіба змія підколодна може опуститися до того рівня, щоб говорити з якимось там… ослом? Вжалити його — то інша річ…
— Чудеса! Кругом чудеса!.. Виявляється, я таки й справді живу в країні чудес… І — з ким живу? З віслюком!
— Від зміюки підколодної чую! — долинуло з другої кімнати.
— А ти… ти — хам! — у відповідь верескнула Аліса. — Хамло і хамлюга! Невихований і некультурний!
Аж тут син нагодився.
— Ма-а…
— Відчепися, — відмахнулась мати. — У мене зараз немає часу відповідати на твої дурні запитання! Хіба ти не знаєш, що я досі не можу ознайомитися з останнім випуском журналу мод?!.
— Ма-а, я хочу дізнатися, — запхикав малий.
— От причепа! Та кажи швидше, що ти хочеш дізнатися. Мені ніколи! Через твого впертого батька, місце якому в паноптикумі ідіотів, я скоро взагалі… взагалі збожеволію, як ті солдати біля мосту, той військовий міністр!
— Ма-а… Якщо тато осел…
— Хто тобі таке сказав? Чи ти сам зробив це відкриття?
— Ти, я чув…
— А-а… коли я казала, то так воно і є насправді. Затям, мама завжди каже правду. Правду і правду, і нічого більше, крім правди!