Ярлик на князівство (збірка)

Страница 50 из 247

Чемерис Валентин

І неодмінно боярин Медвідь Бурмиленков подзвонить потім у відділ дорожньої поліції, де оформлятимуть — ось вона, справжня демократія! — наїзд Кортежу на окремих перехожих і небезпремінно поцікавиться:

— Ну, колеги, кого цього разу щасливо збили?

Власне, чи не все одно було, кого — старого, молодого, чоловіка чи жінку, службовця чи пенсіонера, але такий вже начальник охорони Самого — поки не допитається, кого саме — не заспокоїться.

— Сподіваюсь, його збили ніжно, — на всяк випадок перепитає. — Так, як нас це вчить робити його величність?

— О, так, так, — неодмінно підтвердить дорожній поліцай. — Збили ніжно і делікатно, він тільки кавкнув.

— Кого… е-е… саме збито?

— Та-а якогось… маленького гвинтика.

— Затямте, добродію і колего, — повчально і дещо осудливо скаже начальник охорони Самого. — Маленьких людей у нас немає. У нас — всі — господарі країни, на яких і тримається наше найпередовіше і найдемократичніше царство. Кожний месіянець у нас — великий він чи маленький, гвинтик він чи ціла махин — на вагу золота. У нас усі творці, бо в нас — диктатура простолюдинів.

І неодмінно запитає, хто він, загиблий, за сімейним станом?

— Двоє діток зоставив? От бачите, батько. А ви — маленький

чоловік. Поховайте, як і водиться, його за державний рахунок, уведіть до реєстру народних героїв — наше царство не збідніє. Скільки б не збивав Кортеж, усіх поховаємо за гроші царства. Не біднів. Вдові направте співчуття. Щире й сердечне. Можна, щоб навіть за серце вдову та її діток взяло. Заплатіть найнятому поетові — хто там сьогодні чергує в Кремнику? — хай заримує співчуття. А заодно і зайвий раз — не злиняє — оспіває Кортеж, який несеться вперед, до світлої мети!.. До речі. Кого ми збили, коли їхали на Ловитву? Хто він за їден? Ну, той, що кинувся до Кортежу з мішком… Що? Дяк Ємелька?.. Представник Європи з прав людини? Жаль, жаль… Хоча так йому й треба — хай не кидається зі своїми чолобитними під колеса — все дно його величність не має часу розглядати якійсь там супліки. Та ще, коли їде на ЦАРСЬКУ ОХОТУ. Тим більше, в Месіянії ніц незадоволених. І ніхто й ніяких прав громадян у нас не порушує по тій простій причині, що їх, прав, у нас отродясь і не водилося. У царстві його величності всі задоволені. І всі добровільно повідмовлялися від якихось там прав загниваючої Європи. Але… Аби зайвого не пасталакали у загниваючій Європі… Що, мовляв, у Месіянії попрані всі права… Всі тут, мовляв, козли архари та дикуни нецивілізовані, треба дяка Ємельку поховати, як народного героя. Буду клопотатися перед його величністю, аби худого дячішку поховали по першому розряду і посмертно нагородили орденом "За видатні заслуги у ЛОВИТВІ". А його величність бере нового дяка представляти у нас Європу з прав людини. Хай старається. Права людини треба поважати — це ж священне. Ми ж бо не куди-небудь ідемо, а — до Європи!.. Думаю, в найближче тисячоліття якось таки й дійдемо і до неї — хай начувається!.. Можемо і в ній влаштувати свою ЦАРСЬКУ ОХОТУ. І залишаємо за собою право нанести нею по Європі превентивний — чи який там? — удар! Ще запам’ятають в загниваючій Європі, що таке царська охота в Месіянії!

АЛІСА В КРАЇНІ ЧУДЕС

Взагалі, Аліса кілька днів тому щось ніби краєм вуха й чула, зокрема про якісь там військові маневри держави, у якій вона жила (щоправда, в якій саме вона жила, Аліса за браком часу так ще й не з’ясувала, хоча й збиралася врешті-решт якось при нагоді з тим розібратися) та сусідньої, але не надала тому значення, бо вже цілий тиждень марно намагалася переконати свого єдиного, що їй "життєво необхідна ота шубка, котра висить у крамниці пана Буля". Але до чоловіка (і треба ж було їй за такого заміж вийти!) ця проста й очевидна істина, що не підлягає навіть обговоренню, а тільки негайному і добровільному виконанню, аж ніяк не могла дійти — до його сірої (якщо тільки вона там є, а це ще відкрите питання) речовини під черепною коробкою. Він пручався, наче б вона його на гільйотину тягнула: "Яка шубка? Схаменися! Побійся Бога! У тебе є дві. А в наших краях навіть путньої зими немає, ми ж південна зона — паморозь лише в морозилці холодильника й бачимо. Тільки в ньому, до речі, у наших краях і є мінусова температура". Але при чім тут морозилка холодильника, як шубка модна? "Ти несправедливий, мабуть, від родової травми! Ти заражений чоловічим шовінізмом! Сам маєш аж троє штанів, а мені три шуби, виходить, зась? Де ж рівність?"

Коли й це не подіяло, Аліса з серцем крикнула:

— Господи, і за кого ж тільки я заміж вийшла?!

— А я, — не зостався в боргу чоловік, — на такій женився!..

І їй нічого не лишилося, як хряпнути дверима, та так, що аж тальк посипався (від таких частих хряпань одвірки вже ледь трималися), і гайнути до своєї подруги за підтримкою — подруга мала більший сімейний досвід і відповідно вміння вибивати з чоловіка все, що їй треба було на даному, як вона казала, етапі.

Вискочивши на вулицю, Аліса схопила таксі й звеліла мурлові у фірменому кашкеті негайно доставити, куди їй треба, але те мурло довезло її лише до набережної річки, що ділить їхнє місто навпіл, і чомусь зупинилося на в’їзді до мосту.

— Приїхали, пані.

— Якщо мене не зраджує пам’ять, — подивувалася Аліса з металом у голосі, — моя подруга мешкає на протилежному боці отієї смердючої річки. Для особливо нетямковитих поясню: по той бік мосту.

— Але якраз через міст я не можу перевезти шановну пані, — не вельми ввічливо буркнув водій. — Далі шляху немає.

— Чого це немає, коли є, протріть баньки, шановний!

— Міст уже тертій день, як висаджено в повітря — хіба шановна пані не чула про невдалі для нас оперативно-тактичні маневри двох держав, нашої і сусідньої, в умовах, близьких до бойових?

— Оце б я ще якимись манерами забивала собі голову!

— Маневрами, — уточнив таксист.

— Чи не все одно. І взагалі… взагалі не сперечайтеся зі мною бо ви такий самий, як і той осел, з яким я маю нещастя жити!

Вийшовши з авто, Аліса з подивом констатувала, що таксист її обдурив, адже міст як був, так і є — цілий-цілісінький, і ніхто його не те, що якоюсь бомбою, — пальцем не зачепив… Обурена до краю обманом таксиста, вона оглянулась, але таксі вже блимнуло їй на прощання задніми габаритними вогниками.