23 роки (перші десять років щовечора, а тринадцять щоп’ятниці)
звучала в телеефірі пісня Миколи Сома "Колискова" за все ті ж 13 карбованців 37 копійок — справді, рекорд, вартий книги рекордів Гіннесса!
І раптом із Сомом скоїлась така несподівана творча метаморфоза —
він став єдиним на всю соборну Україну послідовним епітафіїстом. Його ліричний профіль відійшов у тінь, а натомість різко увиразнився сатиричний. Отже, Сом став "двопрофільним". З такою творчою індивідуальністю не занудьгуєш. Лише вряди-годи прорветься в нього ностальгійна лірична нота, а все решта має "оркестрацію" суворого гротеску, саркастичності, сардонічності", — Михайло Слабошпицький із післямови до збірки Сома "Як я Сталіна хоронив".
Подивувався й Віталій Карпенко:
"Ніжного лірика і не менш ніжного пісняра Миколу Сома, відомого поета-шістдесятника раптом повело на... сміх. Кажу це без найменшої іронії: зі сміху, в народі кажуть, люди бувають. Просто хочеться з’ясувати, що його примусило поміняти ліричне стило на сатиричний кийок?"
Епітафія — від одного грецького слова, що означає, даруйте, надгробний . Себто надгробний напис, здебільшого у віршованій формі. Іронічні епітафії здавна стали поширеним видом жартівливих або сатиричних поезій. Рідко хто з українських поетів-гумористів не писав (чи не пише) епітафій. І навіть загалом не гумористи. Мій друг, поет-лірик Михайло Чхан (на жаль, вже давно покійний) все життя писав лірику, але залишив п’ять чи сім предошкульних епітафій. Але писали — чи пишуть — від випадку до випадку. Вряди-годи. Чи аби засвідчити, що й вони з цим рідкісним і непростим специфічним жанром можуть справитись. І тільки Сом... До речі, в українській літературі вже утвердилося думка, що саме Сом започаткував цей жанр, але це не так. Михайло Слабошпицький зауважив точно: "Він став єдиним на всю соборну Україну послідовним (послідовним! — В. Ч.) епітафіїстом". Бо лише Сом сипонув епітафії, як з доброго міха — випадок і справді унікальний в українській гумористиці. Року 1998-го він видав аж цілу збірку "Сто епітафій" — за допомогою газети "Вечірній Київ", де тоді працював. І всі ті сто епітафій — одна одної кращі, яскраві, образні, дотепні, як феєрверк, різнобарвні. Виходить, сміх над могилами? Так, але це і є торжество життя. А втім, у Сома могили уявні, а ось герої його реальні й живі. "І коли вже бути точним, — пише в передмові до "Ста епітафій" Віталій Карпенко, тоді головний редактор "Вечірнього Києва", — то те, що пише останнім часом Микола Сом та іменує епітафіями, є те ж саме, що називається знову ж таки давньогрецьким словом — епіграма. Себто — короткий напис на пам’ятнику з поясненням значення предмета, що з часом трансформувався в означення літературного жанру — короткого вірша сатиричного змісту на адресу якоїсь особи. Що також дуже близьке до пам’ятника.... зі знаком мінус".
Тут автор передмови влучно підмітив, що багато епітафій Сома — це
закамуфльовані епіграми. Часом дошкульні.
Олексію Дмитренкові — автору російськомовного роману "Аист", за який удостоєний Шевченкової премії.
Я відлетів. Тепер од вас далеко я...
Немов отой останній партократ...
Я по-московськи цвенькаю, кумекаю,
І мій роман читає старший брат,
Тепер я — аіст...
Був би я лелекою
Чи був би я державний лавреат?
Чи епітафія-епіграма про наше всеукраїнське лихо:
Ой пане Степане!
Тепер наодинці
Напишем сльозою:
жили чи були?
Чому умирають брати-українці?
Чому виживають прокляті хахли?..
Або ось п’ять рядків, присвячені уявній могилі В. Канівця, творця української Ленініани:
Я — Володимир Канівець,
Ленініани я творець.
Колись казали: "Молодець!"
Але мені прийшов кінець,
Бо вченню Леніна — капець.
Чи хоча б лікарю Касьяну, який із дубової московської трибуни хвацько верещав: "Хай київські студенти голодують! Нам більше їсти буде!..":
По обіді у четвер
Ненароком я умер,
Отже, друзі-комуністи
Можуть більше попоїсти.
Присвятив Микола Сом кілька отих надгробних написів і самому собі. Ось один з них:
Не плач, дружино, ради Бога —
Хай плаче вітер у яру!
Мені не буде некролога!
Я смертний — отже, не умру!
Надгробні написи живим (на їхніх уявних могилах) Миколи Сома швидко стали популярними, а їхній автор — знаним епітафіїстом. І як до модного художника звертаються багаті славолюбці (політики, діячі культури й мистецтв чи бізнесмени) намалювати їхній портрет, так до Сома — явище до того не знане в українській гумористиці — теж почали звертатися з проханням: Миколо, напиши й про мене епітафію. (Епітафія, епіграма, пародія тощо, якою б вона часом не була злою, все одно корисна для того, про кого вона створена, адже це свідчення популярності даної особи та й до того ж приносить ще й нову порцію відомості, а всі ми — марнославці і славолюбці! Недарма ж кажуть: то не поет, на чиї твори гумористи не написали жодної пародії!)
Першою з пропозицією написати і їй епітафію до Сома звернулась народна артистка України Неоніла Крюкова і отримала те, що хотіла:
Шукали скрізь її могилу
Усі пани й товариші,
Та я сховав прекрасну Нілу
В моїй закоханій душі.
Зрештою, М. Сом якось виступив з пропозицією у "Вишняку", що він готовий виконувати будь-чиї бажання написати про них епітафію і неодмінно писатиме всім бажаючим, але, зрозуміло, за плату. "Вельми помірну", — уточнив.
Гриць Гайовий на це відгукнувся своєю епіграмою:
Я поет Микола Сом —
Це ти добре усвідом.
Усвідомив? А тепер
Уяви, що ти помер.
Уявив? Тоді притьмом
Епітафію замов —
І увічнишся по тому
В епітафії від Сома.
У збірці "Сто епітафій" Микола Сом вмістив епітафію і аз сущому.
Валентину Чемерису — людині, письменнику, громадянину.
А яка найкраща риса
Валентина Чемериса?
Незабутній Чемерис
Мав багато гарних рис.
От, наприклад, звіку-роду,
Коли пив — то тільки воду.
Правда, іноді пивце
Смакував... Та що про це
Теревенить без причини?
Без чарчини й цигарчини
Міг прожити все життя —
Був, як янгол, як дитя!
Ну, а як же молодиці?..
Був байдужий до спідниці,
Десь хіба що крадькома
Підморгне — і все... Нема!
Він крутив чимдуж педалі
Від гріхів усіх подалі.
Скажем чесно: Валентин
Був такий у нас один.
То яка ж хороша риса