Хто я такий?
Пишіть: Микола Сом,
Іще пишіть: син коваля Данила.
Де народився?
В полі за селом
Мене красива мати спородила...
...Національність?
Звісна річ, яка,
Вона відома друзям і сусідам,
Як наша мова, ніжна і м’яка,
Я — українець з прадіда і діда...
...Іще нема медалей, орденів,
Та я омріяв чесну нагороду —
Щоб на багато велелюдних днів
Потрібним бути рідному народу.
Де я живу?
У рідній стороні.
Що я роблю?
Словами молодими
Малюю ніжно я свої пісні,
Аби вони та й стали не моїми...
Б’ю чолом!
Микола Сом.
Хоч тепер вам втямки, хто ж такий мій друг Микола Сом?
До всього ж він — неперевершений майстер експромтів, що так і вилітають з нього — на ходу. І здебільшого предотепні. Навіть чужою мовою йому вдаються. Ось один з прикладів. Виступав він на якомусь там літвечорі (це було ще за есересерівських часів) під Москвою в містечку Красная Руза. "П’ю, — розказував, — пиво із живими класиками вельми великої російської літератури. Один "очень большой поет", до пупа увішаний лауреатськими значками, пристав до мене: "Что ты, Микола, все по-украински да по-украински... Пора переходить на общепринятый язык. Неужели так тяжело?" Чому ж тяжко? І тут я загледів величезний плакат, що майорів на увесь центр Красной Рузи. Це була відома антипожежна агітка Володимира Маяковського : "Родители! Не оставляйте детей одних! Дети балуются — пожар от них!" У мене тут же з’явився віршований експромт "Подражание Маяковскому", який я радісно подарував творцям великої російської літератури: "Дети! Не оставляйте родителей одних! Родители балуются — дети от них!"
Донедавна мій друг був не просто поетом, а — радянським (українським радянським). Як і всі в тодішній імперії більшовиків. Після того, як почив у Бозі (нарешті) СРСР, Микола Сом — просто поет, без ярлика "радянський". Але якось таки Микола походив у советских поетах. І трапилось це, коли він представляв українську (неодмінно радянську!) літературу в Кіровській області Росії. Є там містечко Совєтськ. Письменники виступали в районному Будинку культури. Перед тим, як надавати слово, секретар обкому партії, яка вела вечір, представляла кожного гостя, і так уже виходило, що в кожного були і звання, і чини, і лауреатство, і медалі-ордени тощо. А коли дійшла черга до скромного Миколи Сома з України, то виявилось, що в нього немає ані чину, ані звання, ані нагороди. Як такого представляти? Секретар обкому партії, нахилившись, шепче Сому: зараз вам виступати. Придумайте собі будь-який титул, аби я солідно вас представила.
А Микола їй: назвіть мене просто — совєтський поет.
Керівна дама й оголосила: "Микола Сом из Украины. Настоящий советский поэт!"
Як згадує Микола, "переповнена зала Будинку культури аж стогнала від задоволення". Шквал аплодисментів, вигуки! Ще б пак! Було від чого, адже в містечко Совєтськ нарешті приїхав справжній совєтський поет!..
І — справжній пісняр, чиї пісні (принаймні деякі) вже давно стали народними. Зізнаюсь, довгий час відому — популярну! — пісню "Мрія" (пригадуєте: "Без вітру не родить жито, Без вітру вода не шумить, Без мрії не можна жити, Не можна нікого любити") я вважав народною. І, навіть, в одному із своїх фантастичних оповідань процитував її як... народну. І лише через роки дізнався, чия ж це пісня. В кінці п’ятдесятих Миколу Сома, тоді молодого поета запросили в Одесу — разом з А. Малишком та Л. Забаштою писати пісні до кінокомедії "Чорноморочка", що саме там знімалася. Микола вранці сів на камені біля моря (вперше в житті він був біля моря, як і вперше в житті жив у готелі з народними артистами України вчорашній сільський хлопець, студент) і за пару годин написав "Мрію" — на задану тему. Фільм вийшов благеньким, його вже давно і міцно забули, а ось Сомова "Мрія" здобула всенародне визнання, і сам Андрій Малишко тоді порадів за молодого поета. "Малишкова школа!" — гордо вигукнув, вітаючи Сома з успіхом.
Пише Микола і для дітей.
Ось тут він і втнув рекорд — про це якось кілька років тому я розповідав на шпальтах "Літературної України", — вартий знаменитої книги Гіннесса. А трапилось так.
У березні 1961 року Миколі Сому подзвонив композитор Оскар Сандлер:
— Колю, — вони в ті роки плідно співробітничали, Сом писав тексти — хоча б ту ж і "Мрію", — а Сандлер музику до них, — я отримав чергове замовлення з Українського телебачення. Вони задумали передачу для найменших, і їм потрібна колискова. Музика вже готова, слухай, — Сандлер насвистав по телефону мелодію, — давай слова.
— Чи довго вміючи? — весело запитує мене Сом і сам же й відповідає: — Я сів і на писав колискову "Рученьки, ніженьки"... Можливо, мені і допомогло те, що моїй доньці виповнилося десять місяців, і я був таким щасливим батьком! Вранці відвіз текст на телебачення. Колискова всім сподобалась. Оскільки музика вже була готова, то відразу ж запросили виконавця, Колю Кондратюка. А в нього голос!.. Як утнув, так ми в крик: "Колю, ти ж дітей маєш присипляти, а не мертвих піднімати! Присади діафрагму!.." Він взяв трохи нижче, не так гучно і виконав блискуче. Записали, й на другий день з’явилася нова передача для найменших — "На добраніч, діти!"
(Я засвідчую: мої діти, дочка Оксана та син Ярослав (1966 і 1968 років народження) виросли на цій пісні, і не було такого вечора, коли б вони з нетерпінням не чекали передачі "На добраніч, діти!.." і не вкладалися б спати під мелодію — чарівну! — Сомово-Сандлерової "Колискової").
— Отож, почали на українській телевізії передавати мою з Сандлером "Колискову". Кожного вечора в кінці передачі "На добраніч, діти!". Кожного вечора і так всі 365 днів на рік! І так рік за роком, рік за роком! Кожного вечора! Фантастика! Уявляєш, усі були певні, що я за свою "Колискову" відхопив мішок грошей. Знайомі поети до мене в чергу ставали — щоб позичити грошей. Не вірили, що телестудія заплатила мені аж 13 крб. 37 коп. (Сандлеру, правда, відвалили трохи більше, адже він переписував ноти на своєму папері!).
Покійний Олекса Коломієць, бувало, казав: "Колю, я дві пісні слухаю стоячи: вранці гімн і увечері твою колискову".
Зрештою, не витримала плівка, стерлася. Від багаторічного крутіння. Але Микола Кондратюк на той час вже не міг відтворити свій запис так, як першого разу — поповнів, споважнів... Тоді запросили Олександра Таранця, і пісню знову почали крутити — кілька поколінь на ній виросло. До речі, я написав ще одну дитячу пісеньку "Гой, ду-ду", і її теж почали крутити по телебаченню. Якось сестра моя послухала і каже: "Нічого, але не те, що твоя "Колискова". І взагалі, який дурень написав цю "Гой, ду-ду"?!