Отож, на тодішній старий Новий рік у Києві, в конференц-залі СПУ під мальовничою Віфлеємською зіркою з Матір’ю Божою, що сяяла на сцені — від Різдва залишилося — і відбувся вечір, присвячений 95-річчю Олександра Івановича Ковіньки. Зібралися письменники (переважно гумористи) та різний незнайомий люд — як потім виявиться, все то шанувальники О. І.. Виступали, згадували який він був.
А був він зростом нівроку, міцний, дебелий — справжній тобі запорожець! Широкоплечий, неспішний, йде собі, йде... Наче нікуди й не поспішав, але з ним, вісімдесятирічним, і молодий не завжди міг зійти. Навіть ті, які відзначалися швидкою ходою, розповідали гумористи, які добре його знали.
Згадували, що ніколи не бачили його в краватці, назавжди він запам’ятався тільки у вишиваній сорочці — в будь-яку пору року. Самі ж вишиванки були різні. Частіше всього — з голубеньким візерунком. Проте зодягав і білу сорочку з білою вишивкою. Ми вже й призабувати почали, що на Україні нашій існує (з часів Київської Русі) близько 100 видів вишивок і різноманітних технічних прийомів вишивання. Основні — мережання, вирізування, низь, гладь, хрестик та інші. Серед них і полтавська (точніше — решетилівська) вишивка білим по білому, що зветься так поетично — сизий мороз. Або: вишивання сизим морозом. Сам Олександр Іванович у таких випадках казав: "Симпатично називається!"
Це було чи не найуживаніше слівце народного гумориста: симпатичний, симпатично, симпатичненько... В бесіді воно зринало з його уст раз по раз. Все, що йому подобалося, він називав симпатичним (один із своїх давніх відгуків про нього я так і назвав: "Симпатичний Олександр Іванович" ). Особливо цим слівцем він радо називав добрих і хороших людей. Це було в його устах чи не найвищою похвалою. Але траплялося, що й передавав куті меду, вживаючи улюблений вислів не зовсім до місця. Хоча б:
— Був у нас у таборі один зек (це коли згадував свої поневіряння в сибірах) — проби на чесність ніде на ньому було поставити. Скажу вам — симпатичний чоловік. Або:
— Ох і лютий же був начальник табору! Вишикує зеків і з пістолетом понад строєм іде: тому зуби виб’є, тому... Симпатичний...
Але в переважній більшості цим слівцем він називав лише справді гарних людей і сам таким же був: симпатичним. І як людина, і як сміхотворець. Гумор (хоч зовні він залишався незворушливо-серйозним), веселі історії, усмішки, придибенції-приключки так і пурхали з нього, так і сипалися. Коли б його не зустрів — чого тільки не почуєш од нього!
— Лубни, квітуче місто на Полтавщині! Якось там поминали на кладовищі батьків. В понеділок шанували. Ну, дехто до того нашанувався, що піднімуть його на ноги, а він лантухом пада. От одна жінка прибігла додому, взяла візка, уклала чоловіка, везе і гукає:
— Люди добрі! Що воно на світі робиться! Путні жінки своїх чоловіків на кладовище несуть, а я свого, як пана, з кладовища везу!..
Гумор, рятівний наш український сміх не полишав його навіть у совіцьких таборах, де він безневинно карався чи не два десятиліття своїх пропащих літ.
Перефразовуючи Коцюбинського можна з певністю сказати, що й тоді, у найгірших своїх роках у його душі блакитніло небо — високе й чисте! І лунав золотий сміх сонця.
Пригадую, як я вперше з ним познайомився — це було на початку сімдесятих у Києві, на квартирі в пречудового байкаря Анатолія Косматенка.
Пили чай, гомоніли.
Олександр Іванович — вже не пам’ятаю з якої нагоди, — згадав про свої багатолітні поневіряння в таборах. Якось його, як грамотного зека посадили зв’язківцем-телефоністом на гулагівській телефонній лінії зв’язку. На однім кінці тієї лінії Хабаровськ, а на другому — Владивосток і Сахалін. А між ними, десь у "Сибіряці" він — Олександр Ковінька, зек номер такий-то... Ну, сидить він у навушниках, слухає що на лінії твориться. Північ. Третя година ранку — на лінії нарешті затихають розмови-накази між табірними телефоністками — і та, що в Хабаровську і та, що у Владивостоці, — аби не заснути, знічев’я перемовляються між собою. Через кожне слово знаменитий руський мат. Без причини і навіть без зла — просто так, за звичкою: туди й перетуди!.. Ать-перемать!.. Слухав зек Ковінька, слухав, а тоді й собі вклинився в розмову.
— І не набридне ото вам, дівчата, матюкатися?!.
— Без мата здохнути можна, — озивається та, що в Хабаровську.
— Тоска зельоная, — додає та, що у Владивостоці.
— А ви послухайте кілька усмішок, може й посвітліє на душі.
— А що таке... усмешка?
— Ну... анекдот.
— О, анекдоти — это вещь! Давай, зек, все равно ночь и до утра далеко!
І заходився зек Ковінька розказувати веселі придибенції, влаштувавши своєрідний літературний вечір (себто нічник) і до ранку на лінії Хабаровськ — Владивосток лунав сміх. До двох телефоністок приєдналися інші: ха-ха, га-га-га!!.
— Де ти взявся такий сміховинний зек? От уже сміхун! От уже сміхота-сміхотина!..
Переповідаючи те на квартирі в Анатолія Косматенка, Олександр Іванович зітхав:
— Скільки мені звідтоді, як повернувся з таборів, доводилося виступати як письменнику-гумористу, та й зараз виступаю, а такої аудиторії, як тоді, у мене не було і вже не буде — від Хабаровська до Владивостока! Гарні жіночки тоді чергували на зв’язку, симпатичні. Після того, як бувало дізнаються, що я на чергуванні — і та, що у Хабаровську, і та, що у Владивостоці, як лінія замре після півночі, ближче десь до третіх півнів, так і гукають: Агов, Ковінько, починай свої усмєшки! Я й починав смішити — до ранку. І ту, що у Хабаровську на зв’язку сиділа, і ту, що у Владивостоці, а за нею й ту, що на Сахаліні...
Завжди з рівним настроєм, завжди незворушливо спокійний. Говорив неспішно, щоб не сказати повільно, розділяючи склади й слова у реченнях і мова його теж була своєрідною і незмінно дотепною. Велике обличчя, велика лиса (аж блискуча) голова. З-за високого росту й міцної статури — вдатний з себе. Представницький. Було на що подивитися — козак-
козарлюга!
Буваючи в Києві (зупинявся в Ірпінському будинку творчості письменників) неодмінно провідував редакцію "Перця", з яким дружив усе своє життя. Як згадують старі перчани, ніхто й ніколи не пам’ятав його з портфелем. В руці незмінно тримав сітку-авоську, а в ній ховалася замотана в газету пляшка коньяку. Сам він пив мало, ледь-ледь (діабет), але застілля, посиденьки з друзями любив. Як і пригощати друзів. Як і на алкогольну тему пожартувати. Заходить, бувало, а в хлопців-гумористів аврал. Саме треба здавати матеріали, а воно як на те — не пишеться. Аж тут О. І. неспішно-величаво заходить, тож перчани до нього: