Одне слово, браво, хвацький вояку Швейк! Браво, Ярославе Гашеку!
Тож і сьогодні залишаються справедливими рядки чеського "несамовитого репортера" Е. Е. Кіша: "Гумор Гашека настільки багатий і соковитий, що його вважають гумористом. Однак Гашек — це щось значно більше. Він — сатирик, і його Швейк має в собі глибший моральний зміст...
Коли ви читаєте цей роман, смійтеся, але при цьому не забувайте думати".
Слушна порада: сміятися, але, сміючись, ще й думати. А підстави для думання і тоді були, і тепер є, і завтра будуть. Славетний роман Гашека і тоді був актуальним та злободенним, таким він залишається й сьогодні, через 80 років після того, як негадана смерть Я. Гашека назавжди припинила над ним роботу, і він назавжди залишився незавершеним. 655-а сторінка роману (навіть і вона недописана) закінчується такою припискою видавців: "До цих слів продиктував уже хворий Ярослав Гашек "Пригоди бравого вояка Швейка під час Першої світової війни". 3 січня 1923 року смерть навіки замкнула уста і не дала скінчити один з найвидатніших і найпопулярніших романів, написаних після Першої світової війни".
І що з того, що Йозеф Швейк буцімто ідіот. Пригадуєте, як він проходив медкомісію?
"Вислів "Хай живе цісар Франц-Йосиф Перший!" цілком достатній, щоб визнати душевний стан Йозефа Швейка за стан безнадійного ідіота" — це з висновку судових лікарів.
Якщо це так, якщо судові лікарі не помилилися 80 років тому, вивчаючи душевний стан Швейка, то сьогодні на планеті Земля пребагацько таких ідіотів, котрі в екстазі вигукували (і вигукують):
"Хай живе...".
Вони були, є й очевидно ще довго, "насмілюсь доповісти..." (улюблений вислів Швейка, починаючи з якого, він вперто гнув своє), — безперечно будуть.
ТАЄМНИЦЯ СМІШНОГО
Січень тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого, надвечір’я тринадцятого числа.
Білі-білі сніги, пухнасті і якісь незаймані нарешті вкрили Київ.
Вже скінчилися занудливі грудневі імлисті мряки й сльотаві сіро-брудні тумани, що ними в цей час славиться вкраїнська столиця й од яких у місті вже о третій дня ставало темно, дерева наче ковані із срібла, світ у киреї з інею наче щойно народився. Тихий, затишний, непорочно білий... Куди не глянь — казкові узори на святі зими. Тільки ні-ні та й закружляють лапаті сніжинки — чи від своїх відстали, чи то призвідники нових хуртовин-заметілей.
Різдво відсвяткували тиждень тому, але настрій все ще різдвяний. Та й неофіційне — народне — свято: старий Новий рік.
Ось такого, теж неодмінно засніжено-казкового січневого дня
(щоправда, за новим стилем 1 січня), але 95 років тому на початку вже минулого століття в ніч на старий Новий рік у селі Плоске ... Так, так, у тому, що на Полтавщині, адже всі українські гумористи народжуються саме там — на благословенній Полтавщині! — і з’явився на світ білий в селянській сім’ї Олександр Іванович Ковінька...
Через декілька десятиліть по тому, згадуючи своє рідне село, він з лагідною, що завжди хитро-мудро-лукавенька — усмішкою, розказуватиме про односельців, бідних на статки, але багатих на дітлашню (тоді в кожній сім’ї здіймала гармидер купа малечі мал-мала-менша) розказуватиме під настрій, (а настрій у нього завжди був добрим):
— По сусідству з нами жила родина Маценків. Сім’я багатодітна —двадцять двоє діток. Так і казали — щасливі люди. Як жнива, так і дитинка нова. А дядько Порфирій Маценко пояснював свої успіхи в цьому ділі поважно і стисло:
— Звідкіля оце в мене голуб’ята позлітали?.. Уявіть собі — зима. Вечори довгі, темні... Керосини немає. Ось воно Бог і посилає...
А потім в його біографії буде початкове земське училище, наймитування, участь в громадянській війні, навчання в Полтавському ІНО, праця в редакціях газет "Більшовик Полтавщини", "Робітник", "Крицеві шляхи", збірка гумористичних оповідань "Індустріальна техніка" (1929), вступ до Спілки письменників України (радянських, ясна річ, 1934) і... і далі в УРЕ (видання 1980) все в його біографії й уривається, а натомість сказано, що він "опублікував понад 30 книг сатири й гумору, в яких таврує бюрократизм, аморальність, дармоїдство та інші негативні явища. Нагороджений орденом Дружби народів (чи не за те, що водив дружбу з представниками інших народів у північних таборах?), медалями".
Про так звану "вимушену перерву" в творчості, як соромливо тоді офіційна радянська ідеологія прикривала репресії та порушення законності — ані слівця. Як і бодай натяку на безпідставне звинувачення, за яким молодий письменник потрапив у жорна сталінських репресій, відбув табори і лише починаючи з 1958 року в Україні з’являються його збірки з такими колоритно-вигадливими (гумор же!) назвами: "Як мене купали і сповивали", "Ось не грайте на нервах", "Гуморески", "Кутя з медом", "Як мене вчили", "Чому я не сокіл, чому не літаю", "Цвьох — і ваших нєт!", "Подорож до Ворскли", "Смішне пригинає, смішне й виправляє" та інші, аж до творів у двох томах (1980). Помер письменник 25 липня 1985 року в Полтаві, в середині дев’ятого десятка своїх літ і похований поруч із могилою свого
сина.
Такий він, Ковінька! Справді-бо, колоритне в нього прізвище. (Хоча, якщо вже бути точним, то з діда-прадіда він — Ковінько, букву "о" в кінці на букву "а" він поміняв, підбираючи собі псевдонім). В Україні ковінькою називають палицю (здебільшого вишневу) із загнутим кінцем. Є й прислів’я: на руку ковінька. Якраз те, що треба. Або: матері його ковінька — уживається для вираження незадоволення, обурення, досади
тощо. Ковінькою ще називають і вид дитячої гри, що нагадує хокей.
Отож, за біобібліографічним довідником СПУ він письменник, і це так. Хоча насправді (і — як по вищому рахунку) він — характерник. Полтавський, звісно.
В Словнику української мови цей термін має таке пояснення: "Чаклун, чарівник..." І приклад зі Стороженка Олекси: "Дід мій був запорожець...Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами".
Не відаю, чи знався Олександр Іванович з відьмами та чортами — ба, ба, все могло бути! — але характерником, себто чаклуном і чарівником на гумористичній ниві України він таки й справді був. І залишився ним. А що вже народний гуморист — то без сумніву. Є й більші за нього творці розвеселого (і не тільки зростом більші чи статурою), значніші, більш різноманітніші, з титулами класиків, але народний (хіба що Остап Вишня такий же, та в наші дні Павло Глазовий) — таки він. Тут він ні з ким не ділить лаврів. Навіть, з Остапом Вишнею, хоч у літературних святцях і йде відразу ж після нього: Остап Вишня, Олександр Ковінька, а далі за ранжиром — вже інші сміхотворці, теж, до речі, його улюблене слівце. Хоч О. І. іноді й величають учнем Остапа Вишні, його послідовником, проте в літературу, у веселий світ гумору його увів і благословив ще Пилип Капельгородський, нині забутий, свого часу знищений більшовицьким молохом поет, газетяр, редактор і гуморист.