ПІСЛЯ ФІЗИЧНОЇ СМЕРТІ ВСЕ Ж ТАКИ ЗБЕРІГАЄТЬСЯ ЯКАСЬ ЧАСТИНА СВІДОМОСТІ.
І намагаються збагнути: чи є у неї — душі — матеріальна основа?
Себто чи існують "носії" душі, які-небудь елементарні частки, із яких вона й складається?
Чи існує якесь енергетичне поле, достатнє для того, аби впливати на матеріальні предмети? При допомозі яких душа і може дати про себе знати...
Є теорія, що душа — це просто інформація про нашу особистість, яка записана на якомусь носії.
Нині вчені експериментують з так званими квантовими комп’ютерами, у яких носії інформації — це елементарні частки.
І тут Ллойд подумав:
"А що коли Всесвіт — це вже чийсь комп’ютер?"
І далі за його логікою виходить, що в людину закладається не просто інформація у вигляді душі, а все ж таки програма.
Особлива. Та, яка здатна самонавчатися і удосконалюватися. Дякуючи чому вона передається, а потім виймається...
А втім, досі не знайдені носії накопиченої інформації, що нібито вона не зникає безслідно.
А чи багато треба місця, аби розмістити в людині душу-програму?
Та досить однієї хромосоми!
А якщо — за умови — Всесвіт є великим комп’ютером, то всі ми, не виключено, навічно записані у його базу даних. А під час смерті іде (відбувається) пересилка душі-програми на новий сайт?
І тут Ллойд подумав:
"...Виходить, десь повинен бути і Програміст?"
Один професор якось заявив (коли на цю тему зайшла розмова): витримати життя значно легше з думкою про можливість повернення або приєднання до Бога.
Важливо — і це головне, — віра в безсмертя душі дає людині надію на повторення або переміну цього життя-миті... (Перед вічністю Всесвіту, людське життя і справді всього лише мить).
А тим часом...
А тим часом — як учені шукають душу — з радіоприймача лунає невмируща пісня про те, як кум до куми… що? Правильно — залицявся. Бо що б він ще робив, та й життя надто коротке аби його тринькати на дріб’язки.
Пригадуєте, він ще й співав при цьому:
Ти, кума, ти, душа,
Ти кругом, кума, ох і хороша!
На відміну, приміром, від Сета Ллойда з Массачусетського університету, безіменний український кум "університетів не кінчав", але він
точно знає: ДУША Є.
Принаймні, в його куми.
А чи не є це — без наукового доказу — доказ безсмертя душі.
Як і самого життя.
Ти, кума, ти, ДУША (виділення моє — В. Ч.), Ти кругом, кума, ох і хороша! Воістину!
На цьому триває і триватиме світ білий, світ людей на планеті Земля.
Бо як же інакше?
Бо для кума "те невідоме, що називається душею", давним-давно відоме.
Ти, кума, ти душа.
Ти кругом, кума, ох і хороша!
Із цього, із кумової пісні про незвичайну душу, ясно випливає, що душа таки є.
Не вірите, запитайте про те в кума.
ЛІКУВАННЯ СМІХОМ,
або
як клоуну подарували 1 мільйон...
Це Олегу Попову — клоуну клоунів, — якось під час зарубіжних гастролей багатий поклонник виписав чек на 1 (один) мільйон...
І нічого тут незвичайного не було, адже це про нього, про Олега Попова, захоплено писала зарубіжна преса: "Секрет Попова в тому, що його людське обличчя без гриму викликає море симпатій", що він — "найнезвичайніший клоун, якого ми коли-небудь бачили, людський комік...", адже у нього вигляд "безконечно добре налаштованого, неуважного громадянина, який захищається від недоладностей життя легкою посмішкою..." і т. д. в тому ж дусі.
Цей маленький, смішний і добрий чоловічок із сонячною посмішкою завжди з’являється у знаменитій — тепер знаменитій! — широкій кепці в клітинку, як шахматна дошка, чорно-білій, як і всі кепки з м’яким дашком, без твердого денця та околички. Вона стала невід’ємною частиною його сценічного образу. Свого часу на Заході її прозвали "кепкою № 1". Або ще — "поповкою". І навіть на його честь влаштували якось розпродаж чорно-білих кепок — всі розкупили-розхапали. Сам він за своє життя чи не 30 кепок зносив, доки не зробив собі вічну (металеву).
Це його називали "вогнем таланту вищого класу", "поетом арени", зазначаючи, що в історії циркового мистецтва Олег Попов займе місце поряд із "найзнаменитішими артистами цирку всіх епох". Це йому була присуджена премія "Оскар", як кращому у світі цирковому артисту з врученням великого фарфорового слона, а в Монте-Карло йому вручили престижний приз "Золотий клоун". Зрештою, англійці прозвали Олега "сонячним клоуном" (хоча вважається, що першою його так титулувала бельгійська королева). Коли він виходив з приміщення цирку, його зустрічало стільки шанувальників, що він ішов коридором із суцільних посмішок. Це його називали "митцем світового класу", а його сміх — "сміхом без принижень і вульгарності" — такий сміх він і дарує людям.
Море сміху й захоплень викликав цей чоловічок. І — подиву. Все уміла ця маленька смішна людина — навіть надіти піджак через ноги.
Зрештою, його ім’я занесено до "Книги рекордів Гіннеса" — "за велику популярність як на Заході, так і на Сході". Взагалі ж західна преса дописалась до того, що на повному серйозі стверджувала: Олег Попов — це "нова зброя радянської пропаганди", адже "своїм сміхом він викликає симпатії до комуністичної держави".
І рідна держава якось йому за це й віддячила.
Сонячному клоуну завжди дарували. Хто що міг, а найщедріше — посмішки. А найбільший дарунок йому зробили в Каракасі (на гастролях у Венесуелі Олег Попов відзначав свій день народження): чек на 1 (один) мільйон!
Це від усієї душі зробила зірка тамтешнього телеекрану — в пориві захоплення дотепною грою коміка, виписала чек на 1 (один) мільйон. І передала його сеньйору Попову — з найкращими побажаннями.
Всі були вражені й шоковані щедрістю тамтешньої телезірки. Бурхливі оплески, що довго не затихали під куполом цирку, ледь було не зірвали виставу. Олег Попов розгублено і в той же час щасливо посміхався. Аж тут після вистави до нього підбігла керівниця радянської делегації.
— Як ви... посміли, сеньйоре... пардон, товаришу Попов? — чи не задихаючись від обурення, вигукувала сувора дама. — Як ви... радянський громадянин, посміли...
— Що — посмів? — спершу нічого не міг второпати клоун.
— Привласнити. Один мільйон привласнити.
— Хто вам сказав, що я привласнив? — все ще губився клоун, стаючи в ту мить ще меншим зростом і ще беззахиснішим.