— Лаурі, кажу. Як її самовіддано любив Петрарка!
— Та при чім тут якийсь... якийсь Петрарка? Ти б ще Данте згадала.
— О, згадаю! Данте чисто і вірно любив Беатріче. А тут... Ні тобі Данте, ні тобі Петрарка і в зародку. Хочби свої Данте чи Петрарка з’явилися — бодай районного масштабу! І ніхто мені так і не заспівав, як ото в Олеся: "Так, як Данте любив Беатріче, Як Петрарка Лауру любив, Так люблю я тебе, моя пташко..." А мене так ніхто й пташкою не називав...
Я не можу стриматись.
— Але ж ти не Лаура. Не ота сама... Не Беатріче... Ти — Пріська з Крижополя!
— Сам ти... Пріська! Я думала... Як почуєш про негаданих суперників, так відразу ж кинешся за мене боротися... Виявиш себе лицарем... А ти… І я тоді збагнула: ти не лицар! Ти просто обиватель.
— І звідтоді чекала лицаря?
— А яка дівчина його не чекає? Що тоді, що нині. І в майбутньому дівчата чекатимуть лицарів. Такі вже ми...
— Ще б пак! Лаурою себе науявляла. І що ти дочекалася? Сивого волосся? Так у чеканні й життя збігло. Чи, можна б сказати, мекнуло!
"Лицар — іноді перечитую на дозвіллі з тлумачного словника рідної мови, — самовідданий, благородний, захисник кого-, чого-небудь. Лицар серця, чий-небудь коханий..." Гм... Не став я лицарем. Справді, жаль... Та що тепер...
І вона не дочекалася свого лицаря, моя колишня єдина, і де вони, лицарі, у наш час подівалися? Перевелися чи що? Прагматиками поставали?..
— Це ти, ти у всьому винувата, що в нас тоді не склалося. А ми ж уже на порозі весіллячка були! — вихоплюється в мене. — Вигадала тих, двох... Суперників мені. Лаурою чи Бетріче хотіла стати. Забула, що ти всього лише... Пріська із Крижополя. Вінницької чи якої там області.
— Пріся — гарне ім’я, — сумно каже вона. — Мені, наприклад, подобається. Єфросинія. Прісенька. Фрузя... Жаль, що ти мене так ніколи й не називав. Лише "ти" та "ти", наче в мене й імені не було.
Але я не можу зупинитися.
— Бо тобі лицарського турніру забаглося. Р-романтики. А того, що лицарство давно минуло й не подумала.
А сам думаю: а раптом воно не минуло?А раптом Пріська— Єфросинія
-Прісечка з Крижополя ще дочекається його?..
— Про що ви, діду, задумались?
Справді, про що? Хто мені тепер підкаже про що я думаю, як я і сам уже не пам’ятаю про що... Хіба що іноді той... Щоби пенсію принесли без затримки...
— А ще чекаю ту... бабу.
— Яку це... бабу?
— Ну, ту... Та чого ви до мене причепилися? Баба вона і є баба! А як її звати — чи не все одно... Ага, згадав... Котра з Крижополя. Прісечка чи що... Котра Лаурою хотіла стати. А з мене, значить, Петрарки не вийшло. Ага, згадав... Її чекає. Мо’ й прийде. Вона іноді до мене приходить. Попере мені... Їсти днів на три наварить, у хаті прибере... Та й піде — лицаря свого виглядати.
ТЕ НЕВІДОМЕ, ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ ДУШЕЮ...
...І тут Ллойд подумав:
"А що, коли Всесвіт — це вже чийсь комп’ютер?"
Так подумав Сет Ллойд із Массачусетського університету одного разу.
А якщо так, міркував він далі, то все, що всередині його, включаючи нас, — частина обчислювального процесу. Або його продукт. Виходить, десь повинен бути і Програміст?..
ДЕСЬ ПОВИНЕН БУТИ І ПРОГРАМІСТ…
Без чого у людини життя немає?
Відповідь з незапам’ятних часів одна і та ж (у різних народів і в різні часи): без душі.
А яке походження душі? В чому її сутність? Як вона пов’язана з Богом? Коли вона поселяється в людині (якщо вона є, то де у тій людині знаходиться?). Вже стільки століть вчені шукають місце, де може перебувати таємнича сутність. (Дихання? Кров? Сказано ж бо в Біблії: "Душа будь-якого тіла є кров його"). У голові (мозок)? У серці? У внутрішніх органах? Чи на рівні клітин? (Прадавні вавилоняни чомусь вважали, що душа знаходиться у... вухах).
І куди потім вона дівається по смерті людини?
Запитання, запитання, запитання...
А відповіді на них поки що немає. Принаймні, єдиної думки. Навіть сьогодні.
Хоча першу задокументовану відповідь (власне, спробу її) прадавні мудреці зробили ще в "Книзі мертвих".
"ПІДРУЧНИК СМЕРТІ" — ЩО ВІН ПРОПОВІДУЄ?
Це тібетська "Книга мертвих", або "Бардо Тхедол".
Гадають, що вона з’явилася до XIII ст. нашої ери. Її автор — легендарний проповідник буддизму в Тібеті гуру Падмасабхаве. (Не виключено, що він користувався якимись давнішніми джерелами). "Барде Тхедол" вчить людину помирати правильно.
А також готує до переселення душі.
І сказано в "Книзі мертвих":
Після смерті душа все бачить і усвідомлює, але не в змозі передати те, що з нею відбувається, оточуючим. Вона бачить своїх рідних і знайомих точно так же, як звикла їх бачити раніше. Вона навіть чує їхні голосіння.
Вона здатна спостерігати за своїм тілом збоку. Може бачити, що для неї відкладається частина їжі, що тіло її звільнюють від одягу, що підмітають місце поруч з її ліжком.
Потім душа зустрічається із Світлосяйною Істотою — без страху і з радістю.
Помираючий дивиться в якесь дзеркало, у якому бачить свої прижиттєві вчинки. В цей час душа починає усвідомлювати мету свого минулого земного існування.
Потім настає Суд, і далі душа живе в очікуванні нового безпам’ятного народження на протязі 49 днів. Перед душею будуть відкриватися континенти, місця і сім’ї, де вона відродиться знову.
Не знайшовши того місця в тілі людини, де може перебувати душа, вчені все ж підрахували її вагу.
Року 1915-го американський лікар Иак Дугалла зробив спробу визначити вагу "того невидимого, що називається душею".
Мета досліду: "спіймати" порушення ваги людини, коли вона помирає.
Його виміри показали: вага "душі" — 22,4 гр.
Але вже в наші дні вчені, використовуючи точніші вимірювальні прилади, довели, що в мить смерті людина втрачає від 3 до 7 грамів.
Що на думку спеціалістів і є вагою душі.
Щось схоже фіксується і в період сну. З експерименту швейцарських вчених. 23 добровольці лягли на надчутливі ліжка-терези і засинали. I ось коли людина переходила межу між явою і сном, вона втрачала у вазі від 4 до 6 грамів.
Вчені наполегливо шукають невловиму душу. Мовби ж вона є і в той же час її мовби й немає. Принаймні, ще ніхто її "не бачив". Або хоча б якось довів, що вона реально існує.
І все ж деякі вчені — зокрема й американські, — серйозно підтримують ідею, що