Ви думаєте, що тільки в казці соловейко може обернутися на чижа? Помиляєтеся! Це може статися і в звичайному житті. Звісно, важко уявити собі соловейка, чудовим співом якого люди тішаться кожної весни, раптом — чижем. Тою жовто-зеленою пташкою, що не стільки співає з власного, не такого вже й мелодійного голосу, скільки наслідує спів інших птахів навколо себе, особливо чомусь синиць. Ви дивуєтесь, навіщо й чому таке безглузде перетворення? Інша річ, коли було б навпаки — чиж заспівав солов'єм! Але про таке диво я не чув навіть у казках.
І все ж таке перетворення скоїлося. І скоїлося воно не з пташкою, а зі мною самим, тодішнім учнем першого класу Охтирської гімназії... Ви питаєте, до чого тут я, коли мова мовиться про соловейка? Але почекайте, майте терпець — зараз я розповім вам усе до ладу.
Це було дуже давно, коли ще Російською імперією правив самовладно останній російський цар Микола II. Тоді не тільки в гімназії, а й у початкових школах учили скрізь російською мовою; по-українському нам, учням, заборонялося навіть розмовляти між собою. На уроках співу ми також співали тільки російських пісень.
Уроки співу — не важкі, на них учні, власне, відпочивають, а для тих, хто має добрий голос і слух, спів може дати й велику насолоду. Однак, ніде правди діти,— ми, старі тепер, колись були теж пустунами, і якщо вчитель трохи попускав, нам кортіло скористатися з цього й утнути якусь штуку. Ось ми співаємо дитячу пісеньку "Вот лягушка по дорожке скачет, вытянувши ножки",— ну як тут котромусь малому шибеникові втриматися й не показати, надимаючи щоки й виставляючи далеко перед себе руки, як то стрибає жаба! Надто, якщо вчитель обернувся в другий бік. Та й як його співати такі дитячі теревені, що до лиця хіба тільки учням підготовчого класу, а не нам, першокласникам!
Однак наш учитель співу з чудним прізвищем Крикунов, що ніяк не пасувало до його предмету, пильно додержувався рекомендованого для гімназій пісенника, і поки ми не переспівали всіх тих пісеньок для малят, кінчаючи "Войной грибов", тримав нас, так би мовити, на вокальній манній каші. Нас трохи нудило від такої пісної пісенної поживи, й ми шукали собі розваги — хто в пустощах, хто в задумі про щось далеке-далеке від Крикунова та співу й взагалі від одноманітного гімназичного життя.
Наш учитель співу був одночасно й регентом "півчої", або церковного хору в міському соборі, та керував такою ж "півчою" в нашій невеликій гімназичній церкві, що містилася в одній із зал просторого двоповерхового будинку гімназії. Вайлуватий і неохайний, у завжди заплямованому стравою одязі, підстаркуватий Крикунов наганяв самою вже своєю появою в класі нудьгу й тугу. Як на те, ми часто бачили його на похоронних процесіях у місті, коли він своїм козлячим голосом виводив "вічну пам'ять", проводячи мерців з своєю "півчою" на кладовище. На уроках співу, де він, награючи собі на скрипці, виспівував, аж вуха дерло: "до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до", ми почували себе справді як на похороні й хоч-не-хоч мусили чимось розважатися. Сам Крикунов являв собою досить комічну особу. В нього була Віттова хвороба, через яку він раз у раз кумедно сіпався й підморгував густими, покошланими бровами. Закликаючи до уваги або чуючи, що хтось фальшивить у співі, Крикунов різко стукав смичком по партах, підтягав обома руками свої широкі штани, що весь час чомусь зсувалися з нього, й переморгнувши — не знати, чи то всміхаючись, чи сердячись,— розтинав повітря, по-цапиному відтворюючи потрібну ноту. Якби не звуки скрипки, ми, мабуть, не навчились би виспівувати навіть нотної гами, бо бридкий козлетон нашого вчителя міг скоріше однадити від співу, ніж навчити чогось, але, прислухаючись до скрипки, на якій Крикунов виводив нескладний мотив дитячої пісеньки, ми підхоплювали його й сяк-так співали.
Та ось, після "Войны грибов", ми перейшли послідовно до серйознішої частини нашого гімназичного пісенника й стали розучувати сумну російську пісню "Среди долины ровные". Ця пісня одразу сподобалася мені. Образ самотнього дерева, що одним-однісіньке стоїть серед пустки, "как рекрут на часах", і тужить по своїх далеких братах у лісі, зворушував мене й переносив думкою далеко від крикуновського козлетону й незугарного співання однокласників.
Коли ми засвоїли мотив і почали співати пісню "начисто", я, з подивом прислухаючись до власного голосу, відчув, що в мене виходить непогано. Ні, таки справді, я співаю добре! Навіть збоку послухати можна...
Виявилося, що це помітив не тільки я, а й сам учитель Крикунов.
— Будеш співати в півчій. У неділю після обідні лишись на співанку.
Співати нудних, монотонних молитов у церкві — мене не дуже вабило, але в півчій були свої переваги. По-пер-ціе, до церкви, так чи так, а кожної суботи й неділі треба було йти й вистоювати всю довгу службу божу. Стояти в церкві треба рядами, відповідно до ранжиру, виструнчившись, як солдати, й раз у раз хрестячись. Спізнюватись або піти раніше з церкви, оглядатися й розмовляти з сусідами — суворо заборонялося. За цим стежили два наглядачі, Павло Іванович Сисоев, прозваний "Цмокті--ем",— Олександр Іванович Покррвський, більше відомий не тільки в гімназії, а й у всьому місті своїм прозвиськом Гарбуз. Спробуй-но шепнути щось сусідові або усміхнутися з чогось — і до тебе одразу ж підкотиться опецькуватий Гарбуз і гнівно зашипить: "Шилишь!", що означало в нього російське "шалишь!" або українське "пустуєш!". Якщо твого порушення не помітив Гарбуз, то вже напевно побачить верткий Цмоктій і ганитиме тебе, прицмоктуючи, як індик.
Стояти непорушно дві години й дивитися на те ж саме, що бачиш кожної неділі,— що там не кажіть, а таки нудно, й тут важко обійтися без порушень правил поведінки. Інша річ, коли ти співаєш у півчій! Тут ти виходиш з-під нагляду Гарбуза й Цмоктія, бо стоїш коло задньої стіни церкви, де тебе бачить тільки регент, якому байдуже, як ти стоїш і чи хрестишся,— аби лиш правильно співав свою партію. До того ж у неділю, після співанки, всім співакам дають безплатно чай з білими, пухкими марципанами, що звуться "плюшками". Шкода тільки, що цим керує древній, як сама віра в бога, гімназичний сторож Шийка, який прислужує в церкві: запалює вугілля в кадилі, поправляє пучками ґноти свічок, коли вони чомусь погано світять, і гасить їх наприкінці вечерні чи обідні. Для цього в нього є маленькі чорні щипці, але Шийка не покладається на них цілком і, погасивши щипком свічку, неодмінно помацає ще пучками гніт, щоб пересвідчитися, чи він не тліє ще. Від цього пальці в Шийки завжди брудні, немов їх зроду не мили.