Посічений зморшками, зарослий, як мохом, тонким сивим волоссям, у довгополому, заляпаному воском мундирі з старезною медаллю на грудях, Шийка вже недобачав і недочував, але з ласки гімназичного директора залишений був при божому ділі добувати свого віку. Проте ці немудрі обов'язки він виконував ретельно. Наливаючи співакам після співанки чай, Шийка боявся помилково кинути в склянку замість належних двох грудок цукру ще й третю, і щоб такої біди не сталося, він, не довіряючи своїм підсліпуватим очам, довго мацав кожну грудку, немовби чекаючи, коли вона в його пучках з білої стане чорною. Не минали Шийчиних пучок і тендітні, білосніжні плюшки. Та хоч би як там, а це був заробіток учня-співа-ка, і тому він видавався нам далеко солодшим, ніж чай з такими ж марципанами вдома. До всього цього у великодню ніч після служби божої кожному співакові давали велику коробку шоколадних цукерок — за "труди". Це могло привабити хоч кого, і я охоче пішов співати до гімназичного церковного хору.
Але тільки-но я опинився у вільних, ба навіть, як бачите, привілейованих умовах півчої, як виявилося, що я зовсім не підготовлений до такого діла. Річ у тім, що Крикунов, пославши мене співати в церкві, не потурбувався перевірити, чи вмію я читати ноти й з нот співати. Щоправда, я щодо цього нічим не відрізнявся від своїх однокласників, які могли легко проспівати гаму вгору й униз, але щоб витягти окремо з тої гами якесь "ля" чи "фа",— про те й мови не було. Такої вправності я ще не дійшов тоді й, бачачи, як старшокласники, тенори й баси, заглядають, співаючи, в ноти, простодушно гадав, що вони, як і я, тільки удають, ніби читають ноти, а насправді співають собі, як їм заманеться. Вчитися співати з нот тут ніколи було, бо доводилося співати одразу, "з ходу", як-то кажуть.
Попервах я мугикав собі щось під ніс, прислухаючись, як співають інші хлопчаки моєї партії, другокласники та третьокласники, які вже давно оббулися в церковному хорі. Це були здебільшого одчайдухи й шибайголови, які, помітивши мою ваду, взяли мене на приціл для своїх безнастанних витівок. Ці капосники то перевертали ноти догори низом так, що я не міг вчитати навіть слів молитов, то, змовившись між собою, замовкали серед співу всі враз, щоб регентові було чутно моє незугарне мугикання. Вийшовши з-під очей Гарбуза й Цмоктія, вони почували себе в півчій вільно, штовхалися, давали одне одному щигля, а то й щипали зненацька якогось роззяву в хорі, щоб той, скрикнувши від болю серед'-співу, накликав на себе гнів регента, якщо не самого гімназичного інспектора, який стояв у церкві неподалеку від того підвищення, де співала півча.
Пустуни добре знали, що ніякий скривджений не наважиться переступити через неписаний закон гімназичного товариства й поскаржитися інспекторові, якого всі боялися більше, ніж директора й бога. Цим лопоухим бешкетникам ніколи не спадало на думку, що бог, який усе бачить і все чує, може помітити й їхні пустощі й тяжко покарати.
З досвіду ми вже знали, що й не такі гріхи проходять у бога безкарно, а явна доброчинність лишається без нагороди. Приміром, нездібному до науки Петренкові, який завжди ревно молився, стаючи навколішки й притискаючи до чола, грудей та пліч складені докупи три пучки, бог зовсім не допомагав, і Петренко не вилазив з двійок за диктанти й арифметичні задачі, а от Олексієнкові, який хрестився на молитві абияк і у великий піст пив привселюдно "скоромне" молоко й смачно уминав за обидві щоки ковбасу, все це сходило. Невже бог за всяким клопотом не помічав того, що бачили тридцять учнів у класі?..
Якщо вірити повчанню отця Михайла, що викладав нам закон божий і правив службу божу в гімназичній церкві, під таким зухвальцем повинна була б давно вже розверз-тися земля й спровадити грішника в пекло до чортів пити гарячу смолу й заїдати розпеченими пампушками, але Олексієнко ходив безжурно по землі, легко засвоюючи гімназичну премудрість. Спитати про це в отця Михайла було страшнувато: він міг не тільки сприйняти саме запитання як гріховний помисел, а, головне, розцінити його як погану поведінку, а це загрожувало куди гіршими прикростями, ніж виявлений ненароком гріх. Ні, хай з цим усім розбирається сам отець Михайло: він ближче, ніж ми, стоїть до бога, йому й видніше — що воно й до чого. Отож він молився у вівтарі разом з отцем дияконом Лоскотом, а ми в півчій підспівували їм.
Проте з жалем я став помічати, що якому-небудь "От-ченашу", не кажучи вже про монотонне "Господи помилуй" у моєму виконанні, годі було рівнятися до тої "Среди долины ровные", що зачарувала навіть учителя Крикунова!.. Головне, я став співати не своїм голосом. Спочатку я підспівував своїм альтам, та коли вони стали коїти мені всякі прикрощі, я перекинувся до вусатого восьмикласни-ка-баритона, що стояв позад мене, а далі вирішив прина-турюватися до тенорів, які своїми співучими голосами заливалися, мов солов'ї, посеред хору. Отже,_ замість співати альтом, я, наче той чиж, наслідував то дискантів, то баритона, то тенорів. Я майже одвик співати власним голосом. Вдираючись зненацька в чужі партії, я пантели-чив часом інших співаків.
Подумайте самі,— який соловей не замовкне з подиву, почувши коло себе нужденні спроби якогось чижа відтворити його прекрасні трелі! Мені перепадали за це стусани, часом навіть і потиличники, якими нишком під час вечерень нагороджували мене вусатий баритон і білявий перший тенор. Я сприймав це як заслужене й не обурювався, а вони, як, мабуть, і регент Крикунов, гадали, що згодом я засвою, якщо не з нот, то з пам'яті, мотиви молитов моєї альтової партії.
До. великодня, коли настануть весняні канікули і я за своє співання в церкві мав одержати поряд з іншими співаками коробку шоколадних цукерок, лишалося два тижні.
Великдень того року був пізній, а весна зайшла рано. Земля вже вкрилася зеленим моріжком, на деревах набрякли бруньки й ось-ось мали розпускатися. Я стояв, як звичайно, під час недільної відправи в церкві поміж своїми альтами, але думки мої витали далеко. Я дивився у велике широке вікно, крізь яке було видно не тільки західну частину міста, але й дальні, осяяні ясним весняним сонцем гаї та діброви понад річкою Ворсклою, і укладав собі літні плани. Незабаром скінчиться навчання, і я знову матиму змогу ходити купатися на Ворсклу, ловити вудкою рибу, а трохи пізніше збиратиму суниці; не встигнеш оглянутися, як уже поспіють у саду яблука, грушки, а там далі покличуть у ліс гриби та горіхи...