IV
Була ніч, чудова, тиха, ясна і тепла липнева ніч. Не клеїв сон панських повік, і дивні якісь думки снувалися в голові. Встав пан, надів на себе легкий полотняний плащ і вийшов з покою. Йдучи коридором до головних дверей і переходячи побіч кімнаток, де жили старші офіціалісти, він чув якийсь глухий плач у покої старого садівника, конюшого і польового. Кождий із них був сам зі своєю гризотою, жаден, може, не знав, що така сама доля спіткала й інших, крім нього. Кождий, може, крив перед іншими свій біль, щоб тепер, у темній самоті, тим сильніше почувати його урази. Стидно якось і негарно зробилося панові на душі; як злочинець, гонений голосом власного сумління, утікав він здовж темного коридора, стиха відімкнув входові двері і вийшов на подвір’я.
Ясно було як удень. Не оглядаючися поза себе, йшов пан зразу скоро, а потім чимраз поволіше і не глядів, куди йде. Йшов і думав, а радше півголосом рюзмовляв сам з собою.
— Мав же би я помилятися? Мала ж би сеся біда бути чимось правдивим, дотикальним, сильнішим від людей, що панує над ними помимо їх волі? Але в такім разі мусив би я щось знати про неї. Кільканадцять літ посвятив я науці, пізнаванню минувшини, теперішності і окружаючої нас природи, а про біду як про щось дотикальне я не чув. Та й тепер, хоч і як напружую свою думку, ніде не можу добачити її. В природі є порядок і гармонія всіх речей, певні, незмінні закони, але біди ніякої нема. I поміж людьми є також певна гармонія, порядок, усвячений законом і переказами бувальщини, але й тут нема біди як якогось відрубного закону, як видимого явища. Ні, моя правда: біда — то лише прикривка нездібності або нечистого сумління.
— Неправда,— відізвався лагідний, але певний голос тут же обік нього. Без особливого страху або зачудування оглянувся пан, бо ж прецінь не було чого страхатися, він був на своїм подвір’ї, а ніч була така ясна. Обік нього нечутними кроками йшов парубок, убраний в легкий, повіваючий плащ, з ясним лицем і ясним, на рамена розпущеним волоссям. Не злякався пан, ані не зачудувався, побачивши його; так йому якось було любо на душі, як коли би з тим молодим чоловіком знався від найменшої дитини.
— Чому неправда? — запитав пан.
— Є біда поза людською виною і нездібністю,— відповів молодий чоловік.
— Чим докажеш її існування!
— Нащо доказувати, коли можеш її бачити на кождім місці і в кождій хвилі!
— А чому ж я її не бачу і не бачив досі?
— Бо ти глядів оком, узброєним формулками брехливої науки.
— Яким же оком можу побачити її?
— Оком любові і співчуття.
Знову стидно і негарно зробилося панові на душі. Мовчав, потупивши очі в землю.
— Ну, що ж, хочеш бачити її? — запитав його товариш,
— Не знаю, чи потрафлю,— несміло відповів пан.
— Знаю, що так, як тепер єси, не потрафиш. Не маєш розвиненого того змислу, що робить здібним бачити таку появу. Але скажи, чи хочеш, щоб я тобі в тім напрямі отворив очі?
— Хочу,— крикнув радісно пан.
— Не тішся тим! Хто більше бачить, той більше чує, а хто більше чує, той більше терпить. Упереджаю тебе, отже, що се справа зовсім неприємна і не цілком безпечна.
Задумався пан, нарешті відповів:
— Дві бувають підстави людського щастя — розум і маєток. Коли сей новий змисл не ослабить у мні ані одного, ані другого, то що ж злого може мені статися?
— Не тілько не ослабить, але зміцнить, заострить іще. Тож хочеш, щоб я отворив тобі очі любові і співчуття?
— Хочу.
— Ну, то ходи зі мною.
— Куди?
— До хати твого підданого, того мужика, котрого ти нині киями велів навчати, що нема біди.
— Добре, піду за тобою,— сказав пан, хоча чув, як якась холодна дрож пробігала йому по тілі.
V
Дрімає в сумерку вбога мужицька хата. Сумовито миготить з маленьких вікон жовтаве світло каганця. На твердій брудній постелі лежить пожовклий кістяк, стогнучий, з розпаленими від гарячки очима,— се жінка мужикова. На печі, овинений в брудні лахмани, стогне другий кістяк,— се дитина, що ось-ось догорає. А на лаві під вікном, без жадної постелі, тільки кулак під голову підложивши, лежить господар і також стогне з болю по одержаних киях. В хатчині пусто, чорно, чути відразливий, сопух нужди і занедбання, гнилих і виплюваних легких, передучора вареної і запліснілої капусти і разового квасного хліба.
Плачливо скрипнули двері, ясніше якось зробилося в хатині; ввійшов пан в товаристві незнайомого парубка. Ніхто не чув їх і не відізвався до них.
— Поглянь на те мешкання і представ собі, що тут цілий вік мусять жити і вмирати люди, брати твої,— сказав парубок.
— Що ж, годі всім жити в палацах, хтось і в хатчині мусить,— відповів пан.
— Але представ собі, яке то мусить бути те життя! — сказав молодець.
— Таке, на яке заслугують,— відповів пан.
— Поглянь на отсю невісту, на її висохле, як скіпа, тіло.
— Знаю її віддавна. Була пиячкою і неробою, тепер умирає на сухоти,— річ зовсім природна.
— Поглянь на отсього вітця, на його тверді, спрацьовані руки, на його лице, сей живий образ терпіння і глухого супокою.
— Те, те, те, худобина і нічого більше. Таку худобу завсіди треба держати на ланцюзі і під батогом, бо інакше буде кидатися і гризти людей.
— Але подумай: яка ж то страшна доля засуджує одних на те, щоб були худобою, щоб їх держано під батогом і на ланцюгах, а других на те, щоб жили в палацах і філософували про свободу і ублагороднення?
— Що ж в тім дивного? На гною цвіт виростає. Щоб цвіт зацвів, мусить мати під собою підстілку, що, сама гниючи, достарчає цвітам життєвих соків.
— Але яка ж ціль тих цвітів. Пощо ж їх? Для чого та підстілка мусить гнити для їх пожив?
— Розвій думок і ідеалів — се найвища мета людськості, се цвіт її існування.
— Але пощо ж тих думок, коли для їх розвою дев’ять десятих людськості має бути гнилою підстілкою? Яка вартість тої думки? Для кого вона має служити?
— Для себе самої. Думка сама для себе мета, ній самій лежить її вартість.
— Дитиняча забавка,— гірко промовив молодий чоловік,— пересипування піску з одної купки на другу. Але ні, коли ти розумний чоловік, то мусиш сам не вірити в те, що ти сказав. Не людськість існує для плекання думки, але плекає думку для себе, для своєї користі.