Як пан собі біди шукав

Страница 7 из 7

Франко Иван

VIII

"До тяжкої школи віддав єси мене, боже! Впровадив ти мене до тої вищої школи біди і двері затріснув за мною! Чи думав я ще вчора, коли легким кроком виходив з рідного двора, що нині поверну до нього з путами на руках, збитий, в погорді, порівняний з найнижчими і супроти них навіть унижений, бо злочинець. I як же скоро та школа наповнила тіло моє терпінням, а душу розпукою!"

Так думав пан, поступаючи серед гайдуків на подвір’я свого двора. На ганку сидів новий пан,— він знав, хто то був у його власній шкірі, але уста мав замкнені. Побачивши незвиклий похід, вийшов напротив нього. Поглянув супокійно, з виразом жалю, на трупа і на винуватого, довго вдивлявся в нього своїми лагідними очима, врешті запитав:

— За що ти вбив мойого завідателя?

Пан чув, що в слові "мойого" в його голосі тремтіла непевність, і догадався, що й у нового пана, помимо зміненого обличчя, пасмо свідомості свойого "я" не перервалося, лиш уста так само були замкнені, як і у нього. I відповів:

— Убив, бо так було треба.

— Що ж він провинив?

— Над нижчими кат, перед вищими брехач, дбав тілько про себе самого.

— Але що ж він тобі зробив?

— Мені? Казав мене бити за спізнення і...

— I що?

Пан мовчав, не міг розповісти розмови з сусіднім завідателем.

Тим часом покликано сторожів закону, які ще відучора пробували в дворі, бо скатовані вчора переступники не могли йти, а підводи годі було дістати. Ті взяли нового злочинця в свої руки.

— За що ти забив завідателя?

— Бо так було треба.

Більше не могли від нього нічого допитатися.

— Чекай, зараз ти нам більше виспіваєш! — сказали і зачали переводити з ним слідство по-свойому. Але, хоч кров бризкала з перев’язаних батогом пальців, хоч розпаленою шиною пообсмалювано йому литки, а намоченими в солі шнурами посічено до крові його плечі,— нічого більше, крім тих слів, не видобуто від нього. Аж над раном по відбутих муках зложено пов’язаних в’язнів на драбинястий віз і повезено до міста. Коли від’їздили з села, загуділи дзвони з сільської дзвіниці на знак, що зараз відбудеться похорон. Час був робучнй, отже, піп казав зрана винести на кладовище трупи жінки і сина Грицькового, щоб їх покропити і поховати, поки роса зійде з сіна. При гомоні дзвонів, котрих ніколи не мав уже почути, скатований злочинець заридав перший раз тяжко і болюче. Чув, що серце його тає, що тіло його зламане, що все скінчилося для нього на світі, і не бажав уже нічого більше, як лише спочити побіч своєї няньки і свого братчика.

IX

Півроку минуло від того дня, коли через улиці головного міста на гору за містом тягнула величезна юрба народу. Посеред узброєних посіпаків їхав віз, а на ньому, прикований, сидів чоловік, блідий, змучений і перед часом зів’ялий. То був убійця завідателя, засуджений на смерть, котрого, власне, везли до місця, де чекала на нього шибениця.

Він, очевидно, віддавна знав, що його чекає, і не показував тривоги. Здавалося навіть, що бажав смерті; інші знов казали, що то — проста худобина з тупим чуттям і що той супокій — то глупота і ніщо більше.

Побіч провинника стояв піп і говорив йому довго і переконуюче до серця, говорив про скруху, про покуту за гріхи в житті і про справедливість божу, сполучену з безграничним милосердям. Та винуватець, чи то з глупоти, чи з закаменілості не слухав чи не розумів тих наук.

— Дивіть, ані разу не перехреститься! — кричали за ним старі богомолки.— Йди, йди, безбожнику! Чортові запродав ти душу, швидко дістанешся в його пазурі.

— Такого порядного, чесного і приємного чоловіка замордував, і то зовсім без причини, і ані крихти жалю! — говорили інші.

— Знаєте, коли би був показав жаль, то, може, були би йому злагодили кару.

— Е, а я завсіди кажу, що тут, особливо тут, не можна мати найменшої злагоди. Раз хлопові попусти, то бог знає, на що він відважиться.

Пан слухав тої розмови, але серце його було супокійне, не обурювалося і не бунтувалося. Він розумів, що ті люди не знають, що говорять, і жалував їх.

Нараз почув, що хтось доторкнувся його плеча. Обернув лице і побачив побіч себе того самого юнака, котрий колись запровадив його до хлопської хати. Лице юнака було ясне, променисте. Він сказав:

— Ну, що ж? Перебув єси школу?

— I доходжу до кінця,— додав пан.

— Проба твоя скінчилася. Може, хочеш вернути назад до життя, до свойого двора?

— Кинений під колеса суспільної машини, розтрощений і роздавлений, мав би я жити дальше? Ні, не хочу. Бажаю кінця.

— Ну, то до побачення!

Але пан сидів, потонувши в думах, і не чув тих остатніх слів. Надія на життя, на давніше життя, так давно вже щезла з-перед його очей, що в першій хвилі при словах юнака він навіть не міг повірити в її існування, в її можливість. Але зараз у слідуючій хвилі віджили ще давні спомини, з понурої темряви виблисла не знищена любов до життя, і він мимохіть витягнув руки в сторону юнака і крикнув:

— Ах, ні!.. Прости мені!.. Хочу жити! Хочу вернути до того, чим був. Хочу любити, терпіти і боротися!..

Але юнака вже не було при нім, а слова його, незрозумілі і дивні, викликали тільки нові прокляття серед старих богомолок.

— Чорта кличе, щоб його спас... Хоче жити, розбишака!..

— Се ж божевільний! — мовили інші. — I таких людей вішають, замість віддати їх до шпиталю!

— Вовка, чи здорового, чи скаженого, однаково треба вбивати. А в оцьому разі особливо треба дати відстрашливий приклад іншим.

I звільна, як різнобарвиста ріка, посувався величезний похід вулицями, чимраз більше наближаючися до страшного кінця.