Не цуралися прикметника грубий у тому значенні, яке я навів, і наші класики: "Вже на кінці призьби пізнав Йон Гашіцу по чорних косах, що вибились з–під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки" (М. Коцюбинський); "Юрба розбила ногами грубий морський пісок" (Леся Українка). Не боялися класики вживати прикметника товстий і до людей і не лишали його, як запевняє нас мовознавець, спеціально для книжок: "Молодець був жвавий, товстий, високий, кучерявий" (І. Котляревський); "Не до пана старого, усатого, товстого" (Т. Шевченко).
Ні, таки не Б. Антоненко–Давидович призабув, а М. Пилинському, можливо, випало з пам'яті, коли й як уживали наші письменники слів грубий – товстий. Після цього мене вже не дивує, коли мій опонент наївно питає: "А що робити з усталеним поняттям "товстий журнал"? Невже – "грубий журнал"?" А втім, заспокою опонента, я – не проти й "товстого журналу", якщо хтось усталив це поняття; мене тільки дивує, чому тоді в Українсько–російському словнику, який видав 1963 р. Інститут мовознавства, вислів "товстий журнал" наведено як застарілий (див. т. VI, с. 61)? Невже слова, наведені в словнику, спочатку стають застарілими, а потім уже всталюються? Як відомо, досі бувало навпаки…
У такому плані домислювання за мене М. Пилинський пише далі: "Б. Антоненко–Давидович виступає проти слова відпуск і пропонує вживати замість нього слова видача, продаж. Але така заміна можлива тільки в побутовій мові, а в економіці існують терміни "відпуск товарів", "відпускні ціни" і окремо "продажні ціни". Так само і в техніці зустрічаємо поняття відпуск, відпускний ("відпускна крихкість металу"). Отже, це слово, безперечно, здобуло собі місце в мові, і даремно письменник залічує його до "таких чудес, як безчасся і новомісяччя".
Ні, надаремно мовознавець М. Пилинський хоче переконати читача, ніби письменник Б. Антоненко–Давидович виступає проти слів відпускати, відпуск, які, безперечно, є в українській мові. Але треба думати, коли й де слід їх ставити, а не тулити в фразу безоглядно. Писав Т. Шевченко: "Петра на волю відпустили", – кажуть і в народі: "Оце наївся, треба й очкур відпустити", – але не писали класики, не каже й народ: "Мені в крамниці відпустили чоботи", – а писали, казали й казатимуть – "продали чоботи". Діловод, що звик до канцелярської мови, може й написати помилково замість "продаж чобіт" – "відпуск чобіт", але те, що можна простити діловодові, важко вибачити мовознавцеві, який тільки припускає можливість заміни в побутовій мові канцелярсько–неоковирного "відпуск чобіт" на звичайний "продаж чобіт". А саме про це я й повів мову в своїй статті, отже, не про економічну або технічну термінологію, де слово відпуск, напевне, є в техніці й може бути в економіці, хоч не збагну, чому мовознавець М. Пилинський уважає, що "відпускні ціни" або "продажні ціни" – кращі за "ціни видачі" й "ціни продажу". Але сперечаємося зараз не про термінологію (це – окрема тема, що потребує окремої статті), а про літературну мову, отож не було ніякої потреби М. Пилинському загадувати наперед, чого б накрутив Б. Антоненко–Давидович, якби він був не тільки письменником, а ще й членом термінологічної комісії. І все‑таки мій опонент раз у раз удається до цього, навряд чи наукового способу полеміки.
Для чого він це робить? Хіба йому бракує наукової арґументації, щоб довести слушність своєї думки, посилаючись конкретно на приклади з класики й живого мовного буття, як це раз у раз робив і роблю я, керуючись не тим, що мені зненацька заманулось, а тим, що було, є й буде, на мою думку, доцільним у нашій мові? Маю певність, що М. Пилинський міг би теж полемізувати зі мною таким способом, якби він мав на меті в своїй статті тільки інтереси культури мови, а не тенденційний намір довести будь–що–будь, ніби я хочу архаїзувати нашу мову й тим збіднювати її та обмежувати. Він так і закликає без усякого логічного зв'язку з тим, що написав попереду: "Не архаїзуймо нашу мову (до речі, чому не "нашої мови", як того вимагає граматика? – Б. А. — Д.). Зважаймо на розвиток і зміни в її лексичному складі. Не треба її збіднювати й обмежувати".
Хоч М. Пилинський і не обтяжив себе потребою навести бодай один приклад у мене "архаїзації нашої мови", та на цьому пункті я вважаю за потрібне докладніше спинитися.
Кожна жива мова, писав я в одній зі своїх статей, зазнає постійних змін, коли одні слова зникають, замінюючись новими, інші слова набирають із часом нового змісту, а іноді навіть нової морфологічної форми. Нові життєві обставини створюють не тільки нові поняття з новими словами, а й нові приказки, прислів'я, ідіоми. Не розуміти цього може тільки невіглас, а щоб боротися з цим природним процесом, небагато знайдеться новітніх донкіхотів. Проте на шляху розвитку мов різних народів траплялись диваки, що силкувалися затримати свою мову в застиглих формах, усіляко борючися з модернізацією її. Був, наприклад, у Росії адмірал–слов'янофіл О. Шишков, який у ХІХ ст., перешкоджаючи впливам "западников" на формування російської літературної мови, вимагав Казати не героизм, а добледушие (від слова доблесть) і звичайні калоші називати мокроступами, але, розуміється, життя перемогло мертвеччину, й намагання О. Шишкова видається нащадкам певніше за анекдот, ніж за лінгвістичну течію.
Сподіваюся, М. Пилинський повірить, що мене не приваблюють лаври адмірала О. Шишкова? Я не пропонуватиму називати квартплату комірним, хоч таке слово було колись у нашій мові, не назову першотравневий салют "першотравневою ясою", дарма що саме так казали на Україні за козаччини, й не вдаватимуся в тугу, що сучасні діти бавляться м'ячем, а не опукою. Я – також рішуче проти того, щоб уникати українських слів, подібних до російських, що інколи роблять не в міру ретельні плекачі чистоти нашої мови, заміняючи скрізь слово діло на справу ("майстер своєї справи"), тепер – на зараз ("зараз у нас весна") або попасти, попастися – на потрапити ("потрапив у полон").
Унаслідок історичного співжиття народів і економічних, військових, культурних та інших стосунків між ними мови запозичали одна в одної не тільки слова, а й вислови. Чимало слів попало в нашу мову з російської, не кажучи про те, що й у сучасній російській мові натрапляємо на багато українізмів, занесених туди не тільки за часів Петра й Лизавети (наприклад, такі, як чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано російський префікс), а й далеко пізніше, коли стали тісніші стосунки між братніми народами: девчата, хлебороб, хлопкороб, неполадки, стерня тощо. Багато слів є в українській мові й тюркського походження: кавун, тютюн, козак, бунчук та, мабуть, і таке українське слово, як жупан, є не що інше, як перероблене тюркське чапан, що чуємо, приміром, у теперішній узбецькій мові.