— Не дуже ти схожий на чабана, як подивитися на тебе та послухати твою мову,— каже він.
— Зате ви, як послухати, розмовляєте точно так, на кого ви схожі.
Тоді він питає мене, у кого я працюю, і я показую йому на ранчо Чіквіто, розташоване за дві милі в тіні невисокого пагорба, а він повідомляє, що я розмовляю з помічником шерифа.
— Десь у цих краях ховається залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл,— каже нишпорка.— Його вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Тобі не доводилося бачити тут якихось зайшлих людей або чути, що десь з'явився новий чоловік?
— Ні, не доводилося,— кажу я,— хіба що в мексіканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо, з'явилась одна нова людина.
— Що ти знаєш про неї? — питає помічник.
— Їй три дні,— кажу я.
— А який на вигляд чоловік, у якого ти працюєш? — питає він.— Чи старий Джордж Ремі ще хазяйнує на ранчо?. Він тут уже десять років розводить овець, але чогось йому не щастить.
— Старий продав ранчо і подався на Захід,— кажу йому.— Новий любитель овець купив у нього ранчо приблизно місяць тому.
— Який він зовні? — знову питає помічник шерифа.
— О,— кажу,— такий здоровенний гладкий датчанин, вусатий і носить сині окуляри. Не думаю, що він здатний відрізнити барана від бурундука. По-моєму, старий Джордж здорово його нагрів на цьому ділі.
Проковтнувши ще масу такої ж нелегкотравної інформації й дві третини мого обіду, помічник шерифа їде геть.
Увечері я розказую про цю зустріч Огденові.
— Вони стискають щупальця навколо Чорного Вілла,— кажу я. І розповідаю про помічника шерифа, і про те, як я його зобразив помічникові, і що помічник про все це сказав.
— Нащо нам морочити собі голову заради Чорного Білла,— каже Огден.— У нас і своїх клопотів доволі. Дістаньте-но ліпше з полиці бурбонське — й випиймо за його здоров'я... якщо тільки,— гигоче він,— ви не відчуваєте ніякого упередження проти залізничних грабіжників.
— Я вип'ю,— кажу,— з будь-ким, хто не кине друга напризволяще. А я думаю,— веду далі,— що цей Чорний Білл саме такий. Тож випиймо за Чорного Білла, і щоб доля нам усміхнулась.
І ми випили.
А тижнів через два наспів час стригти овець. Я мав пригнати своїх вихованців на ранчо, а гурт кудлатих мексіканців мав зрізати з них хутро секаторами. Отож надвечір, напередодні прибуття цирульників, я погнав своїх недосмажених баранів долиною на горбок, де дзюрчить прудкий струмок, на ранчо, зачинив їх у кошарі й побажав їм приємних сновидінь.
Потім пішов до будинку. Генрі Огден, есквайр, спав, лежачи на своїй холостяцькій койці. Очевидно, його звалило з ніг антибезсоння, чи протинеспання, чи якась інша специфічна вівчарська хвороба. Рот його був роззявлений, жилетка розстебнута, і він сопів, як старий велосипедний насос. Дивлячись на нього, я поринув у меланхолійні роздуми.
"Величний Цезарю,— подумав я,— ти спиш і рота не стулив; дивись, щоб вітерець туди не залетів".
Сплячий чоловік — це видовисько, від якого ангели можуть пустити сльозу. Чого варті тоді його мозок, м'язи, заощадження, витримка, протекції й родинні зв'язки? Він відданий на поталу своїм ворогам, а тим паче — друзям. І вигляд у нього не привабливіший, ніж у запряженої в найманий екіпаж шкапи, що, прихилившись до столичного оперного театру, марить о пів— на першу ночі про аравійські рівнини. А спляча жінка — то зовсім інша річ. Не має значення, який у неї вигляд, аби тільки вона перебувала в такому стані якомога довше.
Та хай собі, я випив бурбонського, свою порцію й Огденову, і зібрався якнайприемніше провести час, поки він задавав хропака. На столі валялися книжки на різні місцеві теми: про Японію, осушення боліт і фізичне виховання, а також лежала купка тютюну, що було дуже до речі.
Навтішавшись кількома самокрутками й гомеричним хропінням Генрі Огдена, я ненароком виглянув у вікно в напрямку загород для стрижки овець, де щось схоже на стежину відгалужувалося від чогось схожого на дорогу, що перетинала вдалині щось схоже на струмок.
Я побачив таку картину: п'ять вершників під'їжджали до будинку. В усіх поперек сідел рушниці, і з ними той самий помічник шерифа, що розмовляв зі мною на вигоні.
Їхали вони сторожко, розімкнутим строєм, тримаючи рушниці напоготів. Придивляюсь і визначаю, хто ватажок цих кінних охоронців закону і порядку.
— Добривечір, джентльмени,— кажу я.— Може, ви спішитесь і прив'яжете своїх коней?
Ватажок під'їздить до мене впритул і водить дулом своєї рушниці так, ніби хоче взяти на приціл увесь мій фасад.
— Стій, ні з місця,— каже він,— поки я з тобою належним чином не проведу відповідної бесіди.
— Стою,— кажу.— Я ж не глухонімий і не виявлятиму непослуху вашим розпорядженням.
— Ми розшукуємо,— каже він,— Чорного Білла, який у травні місяці цього року пограбував швидкий поїзд на Канзас-Техаській залізниці, привласнивши собі незаконно п'ятнадцять тисяч доларів. Ми обшукуємо всі ранчо й перевіряємо кожного підозрілого. Як твоє прізвище і що ти робиш на ранчо?
— Начальнику,— кажу я,— моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуть мене чабаном. Сьогодні я загнав до кошари своє стадо телят... чи то пак ягнят. Завтра мають прибути нишпорки, щоб поголити їх, тобто постригти під машинку...
— Де господар ранчо? — питає мене ватажок.
— Один момент, начальнику,— кажу я.— Чи не було призначено, так би мовити, премії тому, хто спіймає цього запеклого злочинця, якого ви згадали у своїй передмові?
— Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів, але тільки тому, хто його схопить і викриє. Що ж до якоїсь нагороди за повідомлення про його місцеперебування, то про це в оголошенні нічого не сказано.
— Схоже, днями буде дощ,— кажу я, втративши раптом всякий інтерес до розмови, і дивлюсь у лазурну блакить неба, де немає ані хмаринки.
— Якщо ти знаєш координати, дислокацію чи міграцію вищезгаданого Чорного Білла,— каже він своїм страшним поліцейським жаргоном,— то ти підлягаєш кримінальній відповідальності за приховування відомостей.
— Чув від проїжджого,— прикидаюсь я дурником,— що один мексіканець у крамничці Піджіна в Нуесесі казав одному ковбоєві на ім'я Джек, ніби він чув, що двоюрідний брат одного вівчаря два тижні тому в Матаморасі бачив Чорного Білла.