— Їх зачинено так само міцно, як роти присяжних під час судового процесу у справі вбивства мільйонера,— кажу.— І я вернусь до них раніше, ніж їм буде потрібна нянька.
Огден видобуває звідкілясь колоду карт, і ми ріжемось у казино. Після п'яти днів і ночей, проведених на овечому тирлі, я відчув себе ніби на вечірньому Бродвеї. Коли мені траплялася велика карта, я так хвилювався, наче заробив мільйон на біржі. А коли Генрі Огден попустив віжки й розповів анекдот про даму в спальному вагоні, я сміявся добрих п'ять хвилин.
Як видно, все в житті відносне. Чоловік може стільки набачитися всякої всячини, що потім навіть полінується глянути, як горить тримільйонний особняк, чи як зустрічають Джо Вебера, або як синіє Адріатичне море. Але хай він трохи попасе овець, і він рватиме кишки зо сміху, почувши "Погребний дзвін звістує тлін", і матиме втіху, граючи в карти з дамами.
Незабаром Огден дістає сулію бурбонського, і про овець уже ніхто не згадує.
— Ви не пам'ятаєте, з місяць тому в газетах писали,— каже він,— про пограбування швидкого поїзда Канзас — Техас? Кур'єра поранено в плече й забрано тисяч п'ятнадцять доларів валютою. І кажуть, що все це діло рук однієї людини.
— Ніби щось пригадую,— кажу.— Але подібні речі трапляються так часто, що вони не затримуються надовго в пам'яті техасця. І що було далі? Грабіжника заскочили на гарячому, його догнали, схопили, віддали до суду?
— Йому пощастило втекти,— каже Огден.— А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція напала на його слід десь у наших краях. Річ у тім, що всі вкрадені банкноти однієї серії — це перший випуск Другого Державного банку міста Еспінози. Поліція простежила, де грабіжник витрачав ці гроші, і слід привів сюди.
Огден наточує з сулії ще бурбонського й підсовує пляшку мені.
— По-моєму,— кажу я, ковтнувши ще наперсток королівського трунку,— цей залізничний грабіжник зовсім не кретин, якщо вибрав ці краї для тимчасової схованки. Овече ранчо,— кажу,— найкраща схованка. Кому спаде на думку шукати такого запеклого злочинця серед співучих пташок, ягнят і польових квіточок? А, до речі,— кажу я, вдаючи, ніби придивляюся до Генрі Огдена,— чи були в пресі якісь зовнішні прикмети цього бандюги-одинака? Скажімо, вказівки на зріст, комплекцію, кількість коронок у роті чи фасон одягу?
— Нічогісінько,— відповідає Огден,— він був у масці, й ніхто його як слід не роздивився. Але відомо, що то славнозвісний залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, бо він завжди промишляє сам, і ще у вагоні знайшли носовичок з його монограмою.
— Хоч би там як,— кажу я,— а Чорний Білл мені подобається. Що за шикарна ідея загубитися серед овечих просторів! По-моєму, його не знайдуть.
— Оголошено винагороду в сумі тисячі доларів тому, хто його спіймає,— каже Огден.
— Чхав я на ці гроші,— кажу я, дивлячись містерові Вівчареві просто в очі.— 3 мене досить і дванадцяти доларів на місяць, які я одержую у вас... Мені потрібно перепочити і ще відкласти якийсь долар на квиток до Тексаркани, де проживає моя овдовіла матінка. Якби Чорний Білл,— веду я далі, багатозначно дивлячись на Огдена,— скажімо, місяць тому забився сюди... і купив невеличке овече ранчо, і...
— Годі,— каже Огден, підводячись із стільця й люто блискаючи скельцями окулярів.— Ви натякаєте на...
— Нічого схожого,— кажу я,— ні на що не натякаю. Просто беру гіпотенузу. Повторюю: якби Чорний Білл забився сюди, й купив овече ранчо, і найняв мене няньчити яґнят, і при тому поводився б зі мною чесно й по-товариському, як оце ви, то йому не треба було б мене остерігатися. По-моєму, людина завжди людина, хоч би які; ускладнення вона мала з вівцями чи залізницею. Тепер ви знаєте мою точку зору.
Пика в Огдена почорніла — ну чисто тобі кавова гуща на дні казанка. Секунд за дев'ять він трохи відійшов і засміявся.
— Ви молодець, Сент-Клере,— каже.— Якби я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритись вам. Давайте ще раз у сімку. Якщо, звісно, ви не гидуєте зіграти в карти з залізничним грабіжником.
— Я вже виклав вам свої погляди в усній формі,— кажу,— і без ніяких задніх думок.
Тасуючи після першої партії, я ніби ненароком запитую Огдена, звідки він.
— О,— відповідає він,— я з долини Міссісіпі.
— Гарне місце,— кажу я.— Часто, бувало, зупинявся. Хоча простирадла там вогкуваті, а їжа просто нікудишня. А я,—кажу,— з Тихоокеанського узбережжя. Може, бували коли-небудь?
— Жахливі протяги,— каже Огден.— А ви якщо будете на Середньому Заході, то тільки згадайте моє ім'я, і вам дадуть грілку в постіль і наллють каву крізь ситечко.
— Гаразд,— відповідаю,— я ж не намагався випитати номер вашого особистого телефону чи дівоче прізвище вашої тітки, яка викрала пресвітеріанського священика з Камберленда. Нащо воно мені. Я тільки хотів сказати, що в руках у вашого чабана ви в цілковитій безпеці. Та не бийте винову карту чирвою, вгамуйте свої нерви.
— Досить про одне й те саме,— каже Огден і знову сміється.— Та якби я був Чорним Біллом і подумав, що ви мене запідозрили, то давно б порішив вас із вінчестера і цим вгамував свої нерви. Чи не так?
— Не обов'язково,— кажу я.— Той, у кого вистачило мужності самотужки пограбувати поїзд, не зробить такої дурниці. Я доволі блукав по світу і знаю: дружба у них на першому плані. Не те, щоб я нав'язувався вам у приятелі, містере Огден,— пояснюю,— бо хто ж я? Всього тільки чабан на вашому ранчо; але якби обставини були кращі, то ми б могли заприятелювати.
— Будь ласка, забудьте на деякий час овець,— каже Огден,— і зніміть колоду.
Минає ще днів чотири, і от якось, коли мої ягнята полуднували біля струмка, а я священнодіяв над кавою, переді мною виник, нечутно під'їхавши по траві, таємничий вершник у вбранні тієї особи, яку він намагався вдавати. Це був якийсь гібрид канзаського сищика, ковбоя Буффало Білла й гицеля з Батон-Ружа. Підборіддя й очі цього фрукта не говорили про те, що він має бойовий досвід, і я відразу збагнув, що це рядова нишпорка.
— Пасеш вівці? — питає він мене.
— Далебі,— відповідаю,— я так вражений вашою незвичайною кмітливістю, що в мене просто не вистачає духу твердити, ніби я підмальовую старовинну бронзу чи змазую велосипедні втулки.