— Чого люди такі злі, Володю? — запитала Олена, коли офіціантка відійшла. — Не скажеш же, що ця наша кельнерка голодна або погано зодягнена… Навіщо злитись?
Володимир провів офіціантку іронічним поглядом. Вона була дуже тілиста, ледь пробиралася поміж столами. "Де я її вже бачив?.. Та це ж завлабораторією, що працює в Ковальського! Правда, молодша років на двадцять і обличчя без тієї жахливої родинки з волосиною, за яку Куліш називає її волохатою жабою, але ж вона, вона! Он як пробирається до буфету, мов носоріг".
— Ти помиляєшся, Олено, вона зовсім не зла. Вона горда. А злою стане через двадцять років.
— Ну навіщо злитися? — повторила Олена. Обличчя її ще більше зблідло, ніби змерзло.
За прозорою стіною пропливав теплохід. З десяток пасажирів, які схилилися над перилами, нагадували жителів якоїсь світлої планети, що пливе чорною порожнечею всесвіту повз пригасаючі зірки-бакени.
…Олена відчула, як свіжить тіло нічне повітря. В голові ледь наморочилось від шампанського. Рука торкалася холодного перила містка, що довгим трапом простягався до набережної. В небі молодий місяць косив хмарки й кидав їх на північ, де вони громадилися чорними лантухами. Здавалося, коли б не велетенські кам'яниці з освітленими квадратами вікон, оті важкі лантухи розчавили б місто.
— Олено, я вечорами працюватиму, — почула, немов крізь сон, Володимирів голос. — Ми будемо зустрічатися рідше…
"Сам казав, що робочий день до п'ятої". Висотні будинки захиталися під натиском хмар, ось-ось рухнуть.
— Розумієш, я хочу піти десь на квартиру, бо в гуртожитку вже набридло. Але для цього треба гроші. Куліш допоміг влаштуватися на пів ставки у нього в інституті. Вестиму групи вечірників.
— А як же дисертація, Володю? Це забере багато часу.
— Дисертацію вже написано. Затримує реферат.
Була одинадцята. Олена мимоволі позирала на вікна, що цідили світло крізь густі фіранки. Вона вгадувала за ними затишок і злагоду. Чому вони мусять зараз розлучатися й лягати кожен у свою холодну постіль? їй відчинить тітка Марта. Вона не дорікатиме, але, сопучи та позіхаючи, дасть зрозуміти, що не така то вже приємна справа прокидатись опів-ночі. Над ліжком у тітки Марти висять портрети сина та доньки. Вона любить побалакати про своїх дітей, які вже давно роз'їхались і тепер лише один раз на місяць, в день зарплати, згадують про матір, пишучи на звороті грошового переказу кілька слів.
Олена подумала, що коли б вони з Володимиром були одружені, їй би дали квартиру. Тоді б у них був теж свій затишок. Але чи можна йому про це сказати? Відчула раптом, як він здригнувся й на мить зупинився біля прочиненого вікна, звідки лунала дуже знайома мелодія. "Гріг. Пер Гюнт. Але чому він так здригнувся, почувши цю мелодію?"
— Почекаймо хвилинку, Олено.
В блідому світлі неонового ліхтаря мерехтіли нічні комахи, ніби теж були частиною тієї дивної мелодії…
…Хіба минуле так і залишиться невигойною раною? Провів Олену й одразу ж заспішив сюди… Навіщо приїхав знову під це вікно, з якого вже не ллється мелодія Гріга? Чорна рама вікна ховає гірку таємницю. Он дерево, під яким стояв того мрячливого вечора, ось трамвай верескнув на розі. Все, як і раніше, тільки тоді ще не було ліхтарів.
"Дурниці. Які дурниці! — сказав хтось поруч. Він озирнувся, але нікого не побачив. То був його внутрішній голос. — А ти, Заболотний, дурень. Зараз ти схожий на дервіша, котрий у місяць рамазан протинає власне тіло ножем, рве його канчуком на шмаття, скиглячи з болю".
Від трамвайної зупинки поспішав перехожий, окинув поглядом Заболотного, що стояв, зіпершись спиною на ліхтар, розуміюче посміхнувся.
"Бач, тебе мають за п'яничку. Нікому і в голову не збреде, що ти звичайний дурень, який, хильнувши на день свого народження, розкис. Якого біса ти повів Олену цією вулицею?"
Він і сам не знав, чому вони тут опинилися. Тоді, коли йшли порожньою набережною, щось сильніше від нього потягло саме сюди. Він відчував теплу руку — Олена щось тихо розповідала, — але для нього то була рука Віти. А вони поверталися з кіно. "Віта любила ходити в кіно…" Він тоді здригнувся, почувши мелодію Гріга. Йому уявилася Віта, котра сидить на дивані, думає про нього. Вона навмисне поставила цю платівку, бо з нею яскравіші спогади… Раптом у пам'ять ударило згуком розчахнутої кватирки. Ніби побачив білу руку, яка це зробила. Але ні, вікно ніхто не прочиняв, його було прочинено, мабуть, іще звечора.
"Ти, здається, збирався одружитися з Оленою? А чи певен, що це буде порядно? Тобі колись пощастило проникнути в її душу — чисту душу юнки. Вона довірилася тобі без крихти вагань, як святому. Для тебе теж, здавалося, більше нікого не існує, крім неї. Вперше за два роки ти був щасливий. І ось зараз старі почуття, які глибоко ховалися, ніби їх і зовсім не було, пробилися назовні".
Підвів очі. Здавалося, не хмари, а кораблі линуть чорним небом, кожен облитий місячним світлом.
Густою хмаркою налетіли мушки, загули над головою. Він одмахнувся від них, як од думок, та кляті комахи настирливіше опалили обличчя, лізли за комір. Заболотний не витримав, кинувся бігти. Біг униз до набережної, боячись озирнутись. Порожня вулиця го-лосно відлунювала тупіт ніг, здавалося, за ним хтось женеться. Вигулькнув весь у вогнях хребет мосту. Внизу на плесі гойдався місяць, наче кимось кинута в річку скибка дині. "Агов, Заболотний, від кого ти втікаєш? Мушки давно вже залишилися позаду. Може, ти біжиш від місця захоронення твоїх почуттів? А може, там поховані лише ілюзії, і ти втікаєш від них, біжиш назустріч справжнім почуттям? Гай, гай, аби знати, де справжні почуття, а де ілюзії".
Два міліціонери дивились, як біжить згори худорлявий чоловік, аж прилипає до грудей біла сорочка.
V
Олена не натискала на кнопку будильника:
його дзеленчання здавалося їй милим. На кухні торохтіння посуду — тітка Марта готує сніданок. Вона працює прибиральницею в овочевому магазині. Піде на роботу, а через дві години повернеться додому, тулитиме якусь блузку, сидітиме біля телевізора, купленого колись у комісійному.
— Олено, поснідати не забудь, — почулося з коридору. — Смаженя на сковорідці.