Разін сам двічі лазив на стіну. Обидва рази його збивали звідти. Він поліз утретє... Ступив уже на стіну, зітнувся з двома стрільцями на шаблях. Один зловчився й молоснув його шаблею по голові. Шапка послабила удар, проте удар усе-таки дістався сильний, отаман мовби спіткнувся об щось, ослабла на мить його непогамовна воля, ослаб порив... Тоскно стало, млосно, нічого не потрібно.
Ларко й цього разу вихопив його з біди.
Рану нашвидкуруч перев'язали. Степан очухався. Невдовзі він знову був на ногах і знову несамовито кидав на стіни нових і нових бійців.
Втрат разінці зазнавали величезних.
— Городок треба взяти!—твердив знетямлено Степан.
Безперервно гриміли гармати; розжарені ядра, описуючи криві дуги, падали в городок. Так само летіли туди палаючі поліна й тури (віхті соломи з сухою драницею всередині). Зі стіни теж без угаву гриміли гармати, рушниці... Гул не уривався і не слабшав.
Під стіни городка підвозили гарби сіна, запалювали. Зі стін лили воду, вогонь згасав, гіркий сморід оповивав людей.
— Ларко, бережи козаків! — гукав Разін.— Посилай уперед мужиків на стіну.
— Усіх збивають! — озвався Ларко.— Очманіли, гади. Не взяти нам його...
— Треба взяти!
До Степана привели перебіжчика з городка.
— Ну? — спитав Степан.— Що?
— Хочуть струги ваші відбити... Щоб ви без стругів зосталися...— Перебіжчик показав на городок:—Там умовляються...
— Га?! — перепитав Степан: чи то не дочув, чи то не повірив.
— Хочуть струги відбити! — повторив перебіжчик.-
Вилазкою!.. З того боку, з річки!
Степан ощирив зціплені зуби, роззирнувся:
— Ларко! Мишко! Хто є?!
— Мишка вбили! — озвався сотник, підбігши.— Що, батьку?
— До стружків! — звелів йому Степан.— Бери сотню і до стружків! Бігом! Одпливіть на середину... Не віддавай стружків! Не оддавай! Ради бога, стружки!..
У цей час із-за спини разінців, од Свіяги-річки, почувся гучний гамір і стрілянина. І зразу з усіх боків загукали козаки, котрі більше знали про воєнні пастки і більше остерігалися, мужики, ті цілковито були заклопотані стіною.
— Обійшли, батьку! Долгорукий з Урусовим ідуть!.. А ці з городка зараз вийдуть! Оточать!.. Біда, батьку!..
— Ларко! — закричав Степан.
— Тут, батьку! — Ларко миттю опинився поряд.
— Збери козаків... Не горлай тільки. До Волги — в стружки. Без гаму! Зупини сотню — я послав одігнати стружки: не одганяйте, сідайте в них. Виходьте не всі зразу... І тихо. Тихо!
— Чую, батьку,— сказав метикуватий Ларко.
— Знайдіть Матвія,— звелів Степан.
Матвія швидко знайшли. Той наче з пожежі прибіг: у сажі, місцями обпалений...
— Стійте тут, Матвію,— сказав Степан.— Я піду з козаками стріну прийшлих... Чуєш, Урусов з Долгоруковим підійшли. Ждали коли їх, а вони — ось вони, собаки.
— Як же, Степане?! Ти що?—сторопів Матвій.— Який там тобі Урусов — вони вночі не полізуть... Це Мишко Осипов прийшов.
— Стій тут! — Степан був блідий і ледь тримався на ногах. Але говорив твердо. І невідступно дивився на Матвія.
Матвії; зрозумів, що їх залишають самих.
— Степане... Батьку!.. Це Мишко Осипов!..
— Мовчи! — Степан штовхнув Матвія.— Звідки в Мишка гармати й рушниці?.. Ти чуєш?!
— Мужики!! — несамовито загорланив Матвій і кинувся був до стіни, до мужиків, та Аарко наздогнав його, збив з ніг, хотів зарубати. Степан зупинив. Матвієві засунули кляп у рота й понесли до берега.
На стіну все лізли й лізли... Але звідти затято били й били. Під стіною кишма кишіло народу, рев і гуркіт не слабшали.
Незабаром козаків нікого майже біля стіни не було.
Штурм тривав. Він не припинявся цілу ніч. Городок вистояв. Шум з тилу штурмуючих був удаваний. Боря-тинський, не ризикуючи піти на разінців у лоб, але щоб хоч якось перешкодити їм і збити з пантелику, завів од Свіяги один полк і звелів відкрити стрілянину. Він досяг мети. Коли розвиднілося, обложені й стрільці побачили, що перед ними — тільки мужики з голоблями та з теплими гарматами, з яких нічим було стріляти.
7
Матвій отямився в струзі.
Світало.
Сотні чотири козаків мовчки, з усієї сили гребли вниз по Волзі. Разін був з ними. Він сидів у тому ж стружку, що й Матвій, сидів, схиливши голову і заплющивши очі; голова його ледь хиталася назад і вперед від гребків.
Матвій оглядівся... І все пригадав. І все збагнув. І заплакав. Тихо, схлипуючи...
— Не скигли,— сказав Степан неголосно, не розплющуючи очей і не підводячи голови.
— Висади мене,— попросив Матвій.
— Я висаджу тебе!.. На дно он.— Степан подивився тьмяним поглядом на Матвія.
— Висади, Степане,— плакав той і просив.
— Мовчи,— стомлено мовив Степан.
Матвій замовк.
І всі теж мовчали.
— Прийдемо в Самару — станемо на ноги,— сказав Степан, підвівши голову, але ні до кого не звертаючись.— Через два тижні нас знову багато тисяч стане... Не роз'ятрюйте собі душу.— Степанові було тяжко й совісно говорити, він говорив крізь великий біль і муку.
— Скільки їх там полягло-о! — якось з підвиванням мовив Матвій.— Скільки їх полягло, сердешних!.. Господи, господи-и... Як жити тепер?.. Я-ак?
— їхня кров оділлється,— сказав Степан.
— Кому?! —закричав йому в обличчя Матвій.
'— Скоро оділлється... Не катуй себе — так вийшло.
— Та кому?! Кому вона оділлється?! Пролилася вона, а не оділлється! Рікою пролилась... у Волгу!—Матвій плакав.— Понадіялись на молодців-отаманів... Повірили! Ех!.. Заступники...
— Мовчи!
— Не буду я мовчати! Не буду!.. Будьте ви прокляті!
Ларко вихопив шаблю й замахнувся на Матвія:
— Мовчи, собако!
Степан оглянувся на всіх, пильно подивився на Матвія... Ковтнув слину.
— Хто винуватий, Матвію? — запитав стиха.
— Ти, Степане. Ти винуватий, ти.
Степан зблід іще більше, через силу підвівся, пішов до Матвія.
— Хто винуватий?
— Ти!
Степан підійшов упритул до змученого горем Матвія.
— Ти казав: я не буду винуватий...
— Навіщо ми тікаємо?! їх там ріжуть, колють зараз, як баранів!.. Навіщо кинув їх! Васькові докоряв, що він мужиків покинув... Сам покинув! Покинув!.. Воїни, мать вашу!..
Степан ударив його. Матвій упав на дно стружка, підвівся, витер кров з обличчя. Сів на лавку. Степан сів поруч з ним.
— Вони поки що здолали нас, Матвію,— благально заговорив отаман.— Дай із силами зібратися... Хто сказав тобі, що кінець? Що ти! Зараз прибіжимо в Самару, зберемо... Ні, це не кінець. Що ти! Вір мені...