— Ларко! — гукнув Степан.—— Діду!..
З десяток стрільців кинулися до нього. Ударили тупим кінцем списа в руку. Один плигнув іззаду, збив Степана з ніг і став гнути під собою, намагаючись заломити руки за спину.
Ларко почув отаманів крик, пробився з півсотнею до нього. І встиг. Застрелив стрільця над ним; Півсотня потіснила стрільців далі.
Степан підвівся — злий, пом'ятий, підібрав шаблю.
— Чого ви там?! — загорлав.— Отаманові ноги на шиї зав'язують, а вони чухаються!..
— Стережися трохи! — теж сердито гукнув Ларко.— Добре — почув... Не лізь у купу. Куди лізеш?
— Як там мордва твоя? —спитав Степан.
— Клюємо! Наскочимо — і знову збираю... Течуть, як вода з долоні. Веселимось... а толку немає. Та хоч наших обійти не даємо, і то добре. Обійти ж хотіли!..
— Ммх!.. Військо. Не зварити нам з ними каші, Ларко. Побудь з козаками, сам піду туди.
Мордва й частина мужиків з дрюччям знову шумно відбігали від самої гущі загальної бійки — щоб знову скупчитись і налетіти. Тікали, між іншим, весело, не понуро. Стрільці, щоб не порушити свого строю, не переслідували їх.
Степан і з ним десятків зо два козаків зупинили мужиків.
— В гробину вас!.. У душу!..— горлав Степан.— Куди?! — Двох чи трьох охрестив кулаком по голові.— Стій! Стій, а то сам битиму!..
Інородці й мужики зупинились.
Степан вишикував їх так, щоб можна було атакувати, почав пояснювати:
— Зараз наскочимо — передні хай молотять щодуху. Пристали — розсипайся, дай іншим. А самі тим часом підкріпись, у кого є чим, передихни. Ті пристали — розсипайся, дай цим. Щоб попереду завжди свіжі були. І не бігать у мене! Козаків ззаду поставлю, звелю рубати! Кого боїтеся? М'ясників? Вони тільки в рядах мастаки — сокирами туші розчиняти! А тут вони самі бояться вас. Ану!.. Не відставай!.. На м'ясників!.. З жердинами, з жердинами — вперед, виставляй їх! Щільніше, щільніше!..
Бігли щільним натовпом, і виходило, що й на бій теж бігли шумно й весело.
— Ану, забіжи вперед хто-небудь! — гукнув Степан.— Скажіть нашим, щоб розсипались!.. А ми довбонемо з розгону!
Наскочили. Заварилась каша... Молотили голоблями, жердинами, рубалися шаблями, кололися списами, стріляли...
А вже вечоріло. І зовсім уже важко було розрізнити, де свої, де чужі.
— Трощи! — горлав Степан.— Уперед не лізь — рівніше! А то від своїх перепаде.
— Рівніше, хлоп'ята! — покрикував дід Любим.— Рівніше, любенькі! Тут як з-молодицею: не кокошись, тоді толк буде!
Степанові прострелили ногу. Він, лаючись, вибрався із стовпища, зійшов, накульгуючи, на пагорок. Йому допомогли стягти чобіт.
Підійшов спітнілий і закривавлений Ларко.
— Куди?.. У ногу? —спитав він.
— У ногу знов. А ти чого в крові?
— Дуже?
— Ні...—Степан поворушив ногою.— Кістка ціла. А ти чого? Зачепили.
— Федора вбили. Сукніна.— Ларко сплюнув сукровицею, поторкав розбиті губи.— Я цілий... Зуби тільки... Та й вони цілі.
— Ох, матінко ти моя!.. Зовсім осавулів не лишається,— з гірким болем сказав Степан.— Винесли хоч?
— Винесли.
— Бережіться хоч самі! —підвищив голос Степан.— Куди вас нечистий несе! З ким зостануся? — всі поляжете...
— Годі, чи що? Не видно вже...
Ларко вдивлявся в темну ворухливу громаду людей, що билися.
— Зажди. Нехай він відійде далі... З пагорба нехай злізе. Нехай пагорб за нами буде.
— Відходить уже. А то — поночі — своїх почнемо глушити. Стрільці густіше тримаються, а ми своїх; почнемо... Пагорб і так наш.
— Ну, вели вгамуватись. Годі. Козаків багато полягло?
— Та ні, думаю... Зачепило багатьох. Ні, три зуби все-таки вибили! — Ларко сплюнув.— Добрячі зуби були.
— Матвій живий? —спитав Степан.
— Бачив, живий був. Він нічого не боїться. Горлає, правда, більше, ніж руками орудує... Проте допомагає збирати.
— Хоч так,— невесело мовив Степан.— Іди вгамовуй потихеньку.
Ларко пішов.
Битва довго ще кружляла, гула, кричала, прискала у ніч вогнями пострілів. Та поступово затихла.
На раду до отамана зібралися осавули.
— Борятинський відходить до Тетюшів.
— Добре. Городок треба брати,— заговорив Степан.— Поки підійдуть Урусов з Долгоруким, нам треба в городку бути. Брати треба. Інакше хана тут нам з мужиками... Взяти городок усіма правдами й неправдами. Борятинський більше не полізе.
— Зачекати б, батьку. А що, як хитрує Борятинський? — засумнівався Матвій Іванов, якого Степан теж покликав на раду.
— Не хитрує. Знає тепер: самому йому нас не здолати. А інших нам у чистому полі ждати негоже: пропадемо з мужиками твоїми, Матвію. Нещастя моє, а не вояки. Відходьте потихеньку до острожка. Був там хто-небудь? Розвідали?
— Були! — відгукнулися з гурту осавулів.— Здадуть острожок. А рублений город треба приступом брати. Його не здадуть.
— Будемо брати. Готуйте прикмети. Сіно, солому, дранку — підпалимо. Драбини зв'язуйте... Не давайте людям розхолоджуватись. Там віддихаємося. Взяти треба городок! Візьмемо — сядемо там. Мишко Осипов прийде, пошлемо в Астрахань — Федько Шолудяк приведе своїх, на Дону ще раз гукнемо... Тоді й вилізти можна. Але городок треба взяти!
6
Настала ніч.
У темряві Степан з військом підійшов до посадської стіни, де був острог, і повів на приступ. Зі стіни і з валу по них вистрілили холостими зарядами; разінці оволоділи першою оборонною лінією. Про це знали заздалегідь; посад здадуть без бою. Діло за головним городком, де міцно замкнулися.
Частині війська Степан звелів укріпити посадську стіну і порозставляти на ній гармати (на випадок, якщо Борятинський здумає вернутись і перешкодити штурмові), решту кинув на стіни городка, які, хоч теж були дерев'яні, але міцніші й вищі за посадські.
Почався штурм.
Стіни й сам городок пробували підпалити. По них стріляли запаленими полінами, розжареними ядрами... Кілька разів у городку спалахували пожежі. Симбірці гасили їх. Раз у раз у різних місцях бралася вогнем і стіна. Обложені звішували з неї мокрі вітрила й гасили полум'я. А в цей час козаки підставляли драбини, і бій закипав на стінах. Завзяття тих і тих було люте, страшне. Нові й нові сотні козаків затято лізли по хистких драбинах... У них стріляли, лили смолу, окріп. Зловісні вогняні заграви то тут, то там вихоплювали юрми штурмуючих.