— Скажіть. Нехай дурнями не будуть. Не мене треба боятися, а воєводи. Чого ж мене боятися? Я — свій... що я зроблю?
П'ятеро пішли.
Степан покликав Уса:
— Родіоновичу!
Ус підійшов.
— Залишишся тут. Стій, дарма не рипайся. Я поїду єдисанів трусону. За ними боржок один є... І худоби прижену: мо', довго стояти доведеться, їсти нічого. Гуляти не давай. Не байдикуйте. Варту весь час держи. Іван, Федько Шолудяк зі мною поїдуть. А в місті, гляди, щоб не знали, що я поїхав. Варту держи суворо.
.— Не довго там.
— Скоро. Вони за один перегін звідси, я знаю де.
Уночі Степан на чолі загону на триста душ, кінні,
тихо вирушив у напрямку великої стоянки єдисанських татар. Боржок не боржок — в отамана з ними діла давні,— а їсти незабаром нічого буде, справді; треба думати про це.
Другого дня вранці в табір до Уса з'явилася делегація від жителів міста. Двоє з тих, що вчора були. Усіх — дев'ятеро.
— Батьку-отамане, звели виходити з міста воду брати. У нас дітки там... Якою запаслися, вийшла, а вони просять. Худоба реве голодна, пастися треба виганяти...
— А чого ж до мене прийшли? — спитав Ус.
— До кого ж нам іще?
— А як вийшли?
— Воєвода випустив під заклад — у нас там дітки... А випустив, щоб з тобою умовитися — по воду ходити. Дітки там, батьку-отамане.
— Скажіть воєводі, щоб відімкнув місто. А заноровиться, візьміть та самі замки позбивайте. Ми вам нічого поганого не зробимо.
— Не велить, бач. Воєвода...
— А ви — кілком його по довбешці, він зговірливий стане. З воєводами тільки так і треба розмовляти — вони тоді все ураз утямлюють.
— Ми вже й те кумекаємо там... По правді, того й прийшли — розпитати гарненько,— признався старший.— Ви вже не підведіть тоді. Ми там чутку пустили: стрільці, мов, на нас ідуть, ну — задумалися... Ви вже теж тут не сплохуйте...
— Ідіть і робіть своє діло. Ми своє зробимо.
— Народ, правду сказати, до вас прихилитись бажає. А чого ж Степана Тимофійовича не видно? Де він?
— Він на стружках,— відповів Федір Сукнін.
Царицинці пішли, ще раз попросивши наостанку, що
ви вже тут... "теє...".
— Усіх осавулів до мене! — розпорядився Ус.— Бути напоготові. Починайте ворушитися — наче готуємося до приступу: нехай вони стрільців своїх на стіни позаганяють. Нехай самі теж сюди дивляться, а не назад. Встановлюйте гармати, заряджайте... Ворушись, хлоп'ята! Дивись, даром городок візьмемо!
Заворушився табір. Почали горлати безладно й рухатися, з тривогою дивилися на стіну. Тягали туди-сюди гармати, махали прапорами... З надією дивилися на стіну й на в'їзні ворота. На стіні лаштувалися до бою стрільці.
Ждав Ус із осавулами: вони стояли біля коней, трохи збоку від погрозливого гвалту. Василь Родіонович чи то зітхав стиха, чи то стиха матюкався, дивлячись на важкі в'їзні ворота.
Довго ждали.
Раптом за ворітьми виникла метушня, почулися вигуки... Двічі чи тричі вистрілили. Потім залунали важкі брязкаючі удари заліза об залізо — схоже, збивали молотом замки. Шум і крики за стіною посилились; постріли — далеко й ближче — заляскали частіше. А молот бив та й бив по засувах.
Козаки з лементом кинулись до воріт. Перед носом у них ворота розчинилися...
Козаки увірвалися в місто.
Царицинці зустрічали козаків, як братів, обіймалися, чоломкалися, тут-таки запрошували в гості. Пам'ятали ще те гостювання козаків, осіннє. Тоді сподобалося — добре погуляли, походили вулицями вільно, гордо... Люди таке довго пам'ятають.
Козацьке військо прогриміло головною вулицею міста і розтікалося тепер провулками... Подекуди в будинках уже скрикувало й сміялося Свято.
Ус сидів у приказному домі, розпоряджався, перетрушував долі городян і служилих людей.
Йому доповіли:
— Воєвода з небожем, прислуга його, троє жильців і вісім стрільців замкнулися у вежі міської стіни.
— Пильнувати їх там як зіницю ока,— звелів Ус.— Скоро підемо до них.
— Піп до тебе, Василю Родіоновичу,— знов увійшов у палату козак.
— Чого йому? — здивувався Ус.
— Не каже. Отаманові, мовляв, скажу.
— Давай.
У палату ввійшов той самий піп, якому Степан погрожував у храмі відрізати патли. Увійшов — широкий, голосний.
— Як звати? — спитав Ус.— Чого ти до мене?
— А де ж це отаман? — гримнув піп, наче в бочку.
— Я отаман. Що, повилазило? — образився Ус.
— Ти, може, й отаман, тільки мені треба найголовнішого, Разю,— гордовито сказав піп.
— Навіщо?
— Хочу послужити православному воїнству во славу вольного Ісуса Христа.
— Молодець! — щиросердо похвалив його Ус.— Піп, а змикитив. Як звати?
— Авраам. А ти хто?
— Хтокало,— сміючись відповів Ус.— Ходімо пити.
7
Вилазка Разіна до єдисанських татар була успішною.
Назад козаки гнали поперед себе навскач великий табун корів, овець, недолітків коней.
Ревище й гул розлягалися далеко навкруги. Козаки горлали... Очманілі від шалених гонів тварини шарахали вбік, кидались на вершників. Свистіли пуги. Клубочи-лася курява.
Степан з Федьком та Іваном їхали трохи осторонь.
Запорошені — ні очей, ні обличчя.
До них підскакали нарочні з Царицина... Щось сказали Степанові. Він радісно блиснув зубами й щодуху помчав уперед, до Царицина. За ним ув'язався Федько Шолудяк. Іван Чорноярець лишився з табуном.
Радісне, святкове бевкання дзвонів усіх міських церков оглушило Разіна. Це сталося якось само собою — висипали зустрічати отамана.
Народ і козаки стояли вздовж вулиці, якою він ішов. Стояли без шапок; хто був ближче, кланявся в пояс.
Назустріч отаманові од приказного дому рушила юрба городян — з хлібом-сіллю. На чолі—отець Авраам.
Степан, хоч весь був припорошений, ішов поважно, гордо дивлячись поперед себе: перше цареве місто на його бунтівному шляху стало на коліна. Славно!
Отець Авраам низько вклонився.
— Здоров, отче! — упізнав його Степан.— Як Микола поживає? Ах, мерин ти, мерин...— Степан засміявся.— Ач, поважний який!..
Піп, видно, приготував що сказати, але збився від таких недоречних отаманових слів. Озлився.
— Поживає... Ти чого зуби скалиш?
— Де воєвода? — запитав Степан.
Степанові піднесли в цей час хліб-сіль. На хлібині стояла чарка горілки, сільничка. Він випив чарку, крякнув, одламав від хлібини, вмочив у сільничку, заїв. Витер долонею вуса й бороду.