Степан покірливо став знов навкарачки.
— Сідло! — розпорядився Стир.— А то я ще свою царську зіб'ю...
На Разіна накинули сідло. Він мовчав. Стир сів на нього.
— Ану, прокатай царя!..
— Куди, великий? Куди, князю всея, всея?..
— За волею... Де вона? Я сам не знаю...
Разін голосно заіржав і поскакав по колу.
— Е-ех! — горлав Стир.— За волею козаки поїхали. Іг-га!
Степан ще заіржав, та голосно, вміло.
— Ну, як воля, козаче? Спізнав волю?
— Ні ще.— Степан зупинився.— Злазь.
— Я не хочу...
— Злазь!
Стир зліз.
Степан знову впав навколішки.
— Спасибі, царю-государю, тепер спізнали ми до кінця твою волю. Спасибі! Спасибі! — Степан тричі стукнувся лобом об землю.— Тепер одпусти нас на Дон — погуляємо ми за твою воленьку. Одпускай нас.
— Одпускаю. Мене візьміть із собою на Дон — я теж погуляю з вами.
— Дулю! Гуляй, братці! Цар показав, яка буде його воля! Запивай її, щоб не занудило!..
І загуляли неабияк. Цілий день "запивали волю цареву", старалися. Старався й сам отаман. Пив, обіймав Сьомка Різаного, Матвія Іванова, плакав... Потім звалився й заснув.
— Ну, хоч так,— сказав Іван Чорноярець.— Хоч виспиться... Бери за руки, за ноги — віднесемо спати. Кінчай гульню! Федоре, Ларко, хто там?.. Катайте по рядах, бийте глеки. Батько, мовляв, звелів!
Матвій Іванов, коли Степана роздягли й поклали на лежак, став над ним, довго вдивлявся в бліде віспувате отаманове обличчя.
— Ось вам і грізний отаман! Весь вийшов. Ех, дитя ти, дитя... І нагнівався, й награвся, й напився — все зразу.
— Ти про всяк випадок не лізь йому під гарячу руку, цьому дитяті,— порадив Іван.— А то вона в нього... бистра: оком не встигнеш змигнути.
— Може,— погодився Матвій. І пішов з намету.— Піти другого заступника пошукати... Теж де-небудь землю буцає.
— Кого це? — спитав Чорноярець.
— Василя Родіоновича мого.
6
До Волги вийшли проти ночі. (За версту вище Царицина).
Почали спускати на воду струги й човни. Зручне місце спуску показав посадський чоловік Степан Дружинкін, який утік із Царицина. Він же радив отаманам, Разіну й Усові:
— Ви теперечки так: хтось один річкою нехай попливе, другий — кіньми, берегом... Та потихеньку й оточите місто. Уранці вони попрокидаються, голубчики, а вони оточені, ххех...— Дружинкін не міг приховати радості, що охопила його.— Стіни, ворота — вони, звичайно, міцні. Та хіба надовго? Хто там їх дуже держатиме?..
— Воєводою хто сидить? — запитав Степан.— Андрій?
— Тимофій Тургенев. На своїх стрільців, які в місті, у нього надії мало, він зверху інших жде. Та коли іде вони прибудуть! Від них досі ніякого знаку...
— Багато жде?
— З тисячу, кажуть. З Іваном Лопатіним ідуть. Треба б, звичайно, до них у городок увійти. Ах, славко було б, Степане ти наш Тимофійовичу, надія ти наша!.. Помстилися б ми тоді!..
— Родіоновичу, попливеш із стругами,— звелів Степан.— Я з кінними й з пішими. Шуму ніякого не роби. Прийдеш, станеш. Пошли мені сказати.
— Гаразд,— мовив Ус. І пішов туди, де спускали на воду струги. Все ж гнітило його підначальне становище, не звик він отак. Одначе — терпів.
Коли зовсім стемніло, рушили без шуму до Царицина водою і сушею.
Уранці, прокинувшись, царицинці справді виявили, по вони надійно оточені з суші і з води.
Воєвода Тимофій Тургенев і з ним з десяток стрільців (голова й сотники, та прислуга, та небіж, та кілька жильців) дивилися з міської дерев'яної стіни, як розташовується уздовж стін табір Разіна.
— Скільки так на око? — спитав воєвода в голови.
— Тисяч із сім, а то й більше.
Воєвода зітхнув.
— Тижня не продержимося... Пропали наші гозі-воньки!
У місті гув дзвін.
Степан, Ус, Федько Шолудяк, Сукнін, Чорнояревь, Ларко Тимофеев, Фрол Разін, Матвій Іванов — ці внизу теж оцінювали обстановку.
— Ну? — спитав Степан.— Якої думки, отамани?
— Брати,— сказав Шолудяк,— чого ним милуватися.
— Брати?.. Брати то брати, а як?
— Приступом! Понав'язуємо драбин, дочекаємось нічки—і з Ісусом Христом!..
— Ісус що, мастак міста брати? —спитав Ус.
— Аякже! Він угорі — йому все видно,— відрізав уїдливий Шолудяк.
— Годі гризтися,— обірвав Степан.— Родіоновичу, Іване, які думки?
— Підождати поки що,— сказав Іван Чорноярець.— Треба якось із городянами змовитися.
— Розумне слово,— підтримав Матвій Іванов.— Стіни стінами, але ж і їх обороняти треба. А чи є в них там така охота? Обороняти. А коли й є, то...
Під'їхав козак, доповів:
— Царицинці, п'ятеро, бажають Степана Тимофійо-вича бачити.
— Давай їх.
Підійшло п'ятеро посадських із Царицина.
— Як же вийшли? — спитав Степан.
— А ми до вас іще... Учора вдень мовби рибалити попливли, та й зосталися... Нас Стенька Дружинкін попередив. Побалакати до тебе прийшли, отамане.
— Ну, давайте.
Стир з оравою зубоскалів пересварювався з царицин-ськими стрільцями. Ті скупчились на стіні, далі від начальних людей, з великою цікавістю розглядали разінців.
— Що, м'ясники, тоскно, мабуть, стовбичити там? Хочеш, загадку загадаю?—спитав Стир.— Одгадаєш, будеш розумник.
— Загадай, старий, загадай,— озвалися зі стіни.
Сидить качка на плоту,
Хвалиться козаку:
Ніхто мимо мене не пройде:
Ні цар, ні цариця,
Ні красна дівиця!
— Одгадаєш, свою долю взнаєш.
— То, діду, не загадка. Ось я тобі загадаю:
Ідуть лісом,
Співають неладом,
Несуть дерев'яний пиріг З м'ясом.
— Стрільця несуть ховати! — відгадав Стир.
Козаки зареготали.
Стир розохотився:
— А ось — одгадай. Одгадаєш, узнаєш мою таємну про тебе думку.
Піймав я корівку В темних лісах;
Повів я корівку Мимо Лобкова,
Мимо Бровкова,
Мимо Очкова,
Мимо Носкова,
Мимо Щочкова,
Мимо Ушкова,
Мимо Роткова,
Мимо Губкова,
Мимо Ускова,
Мимо Бородкова,
Мимо Шийкова,
Мимо Грудкова,
Мимо Ручкова,
Мимо Плечкова,
Привів я корівку На Нігтикове,
Тут я корівку І вбив.
Хто буде?
— Скажіть у місті,— наказував Степан п'ятьом цари-цинцям,— військо, яке зверху ждуть, іде, щоб усіх цари-цинців порубати. А я прийшов, щоб відстояти місто. Воєвода ваш — зрадник, він змовився із стрільцями...
Він боїться, що ви до мене перекинетесь, і хоче вас усіх винищити, для того й стрільців жде: у них таємна змова, ми від них гінця перехопили з листом.
П'ятеро вклонилися.
— Передамо, батечку, все як є. І про воєводу скажемо.