Хоч як озлився Степан на воєвод, а оволодів собою, зрозумів, що "треба діло робити". Перш ніж козаки підуть на Дон, треба, щоб ті самі воєводи натерпілися від нього страху і щоб усі люди це бачили. Треба б і кров боярську пролити... Він пролив би, коли б Унков-ський не сховався. Треба, щоб тепер поширилися чутки: на бояр теж є сила. Є рука, готова покарати їх — за їхні побори, за жадібність, за чванство, за те, що вони, собаки, хазяйнують на Русі... І за те, до речі, що козаки біля
Чотирьох Бугрів кинулися тікати від них, і за це теж. Треба лишити їх тут наляканих, нехай сплять і бачать грізного отамана. Тепер — від цього' разу — хай так і буде. І хай вони спробують сунутись на Дон — приборкати його, нехай спробують, як це в них вийде...
Тим часом підійшли до в'язниці.
З дверей позбивали замки. Колодники сипонули із сирих мерзенних кліток своїх... Зраділи невимовно. їх було душ сорок.
— Воля — діло добре! — голосно сказав їм Степан.— Але її не дають, як алтин жебракові. За неї треба горло боярам рвати! Вони не перестануть вас мучити. Ви оце пострибаєте, як цапи, та й розійдетеся по домівках... Завтра я піду, вас знову приведуть сюди на мотузці й зачинять. Ходіть до війська мого!.. Поки зрадників і кровопивців-бояр не вигубимо, не буде вам вільного життя! Вас душитимуть і по в'язницях триматимуть! Гайда до козаків моїх!..
— Негоже, Степане Тимофійовичу. Ой, негоже!.. Був уговор: нікого із собою не підбивати, на Дон не зманювати... А що чиниш? — так говорив уранці астраханський жилець Леонтій Плохово. Говорити він намагався з докором, але по-доброму, по-батьківському.
Степан Тимофійович, слухаючи його, дивився на річку. (Вони сиділи на кормі отаманового струга). Наче слухав, а наче й не слухав — не збагнеш. Астраханець вирішив висловити геть усе.
— З в'язниці випустив, а там справжні злодюги...
Степан сплюнув у воду, спитав:
— А ти хто?
— Як це? — сторопів Леонтій.
— Хто?
— Жилець... Леонтій Плохово. Присланий наглядати за вами...
— А хочеш, станеш — не жильцем? — запитав спокійно Степан.
— А ким же? — ніяк не міг уторопати жилець.
— Покійником! Грамотки возиш?!—Степан звівся над Леонтієм.— Воєводам нашіптуєш! Сучий сину!.. Втоплю!
Леонтій зблід: зрозумів, що обманув його мирний отаманів вигляд.
— Де Унковського сховали?! —запитав Степан.
— Не знаю, батьку. Не роз'ятрюй ти серця свого, ради Христа, плюнь з високої гори на врєводу...— Леонтій утратив батьківський тон, заговорив резонно, розважливо.— На біса він тепер тобі, той Унковський? Іди собі з богом на Дон...
На березі сталося пожвавлення. Якісь люди підскакали до табору на конях, якась станиця. Схоже було, шукали отамана: їм показували на струг, де сиділи Степан з Леонтієм.
— Хто там? — запитав Степан ближніх козаків.
— Ногайці... До яких посилали з Астрахані.
— Давай їх,— звелів Степан.
На струг зійшло двоє татар і кілька козаків.
— Хоросе носував, батьку! — привітався татарин, видно, старший у ногайській станиці.
— Хороше, хороше,— сказав Степан.—-Од мурзи?
— Мурса... Мурса говорила...
Степан глянув скоса на Леонтія, сказав щось татарину по-татарському. Той здивовано подивився на отамана. Степан кивнув і ще сказав щось. Татарин заговорив рідною мовою:
— Велів сказати мурза, що він пам'ятає Степана Разіна, ще відколи він послом приходив з козаками в їхню землю. Знає мурза про походи Степанові, бажає йому здоров'я...
— Кажи діло! — сказав Степан по-татарському. (Далі вони весь час розмовляли по-татарському).— Читав він листа нашого?
— Читав.
— Ну?.. Сам писав?
— Ні, велів сказати.
— Ну то й кажи.
— П'ять тисяч вірних татар...— Татарин розчепірив п'ятірню...— П'ять...
— Бачу, не розчепірюй.
— Знайдуть отамана, де він скаже. Взимку — ні. Влітку.
— Навесні. Не влітку, навесні! Коли Волга скресне.
Татарин подумав.
— Навесні?..
— Навесні.
— Ага, навесні. Я так і скажу.
— На Дону бував? — спитав Степан.— Дорогу знайдеш туди?
Татарин закивав головою.
— Були, були...
Степан заговорив неголосно:
— Скажи мурзі: навесні піднімусь. Куди піду—-не знаю. Чого піду — знаю. Він теж знає. Хай на весну готує своїх воїнів. Куди прийти, я скажу. Хай слово його буде твердим, як... оця шабля.— Степан відстебнув дорогу шаблю й віддав татаринові.— Хай пам'ятає мене. Я дружбу теж пам'ятаю.
— Хоросе,— по-російському сказав татарин.
— Як їхали? — спитав Степан. Теж по-російському.
— Той сторона.— Татарин показав на лівий, луговий берег.
— Перепливали на конях?
— Коні, коні.
— Де?
— Там!.. Вольгим савернув— отак...
— Де островів багато?
Татарин закивав.
— Гаразд. Микишко! — покликав Степан козака.— Передай Чорноярцеві: татар нагодувати, напоїти... манаття надавати й відправити.
— Знову ж недобре робиш, отамане,— забувся й сказав з докором Леонтій.— Татарву на біса з собою підбиваєш. А уговор був...
— Ти по-татарському знаєш? — жваво спитав Степан.
— Знати — не знаю, та не сліпий — бачу... Змовлялися ж! Хіба не видно...
— Заповзятливий ти, жилець. Одразу усе й побачив! Що ж ти воєводі астраханському скажеш? Що?
— Як це що?.. Що бачив, те й сказати треба, на те мене й послали.— Астраханець чомусь раптом осмілів.'— Не брехати ж мені?
— Та чи багато ти бачив?! Пропиячив, либонь, з моїми ж козаками... Очі он червоні.— Степан спритно знову одвів жильця від остороги.— Чого очі червоні? Багато ти такими очима побачиш...
Леонтій заноровився:
— Купця Макара Ільїна із собою завернув, стрільців переманив, сотника у воду посадив... Козаків із собою підбиваєш. По Волзі нікому не даєш проходу... З татарвою змовляєшся... Багато, отамане,— твердо й недобре закінчив Леонтій.
— Багато, жилець. Так не піде. Трохи зменшити треба. Ану, хто там? Протяжку жильцеві! — гукнув отаман.
До Леонтія кинулися чотири козаки, повалили й почали зв'язувати руки й ноги. Леонтій пручався, але марно. До його зв'язаних рук і ніг прив'язали вірьовки — два довгі вільні кінці.
— Степане Тимофійовичу!.. Батьку!..— кричав жилець, борсаючись під козаками. А потім і борсатися перестав, то благав, то погрожував: — Ну, батьку!..
— Я не батько тобі! Воєвода твій батько!.. Шептун. Кидай! — звелів Степан.
Леонтія кинули у воду, завели одну вірьовку через корму на другий борт, протягли жильця попід стругом, витягли.