— Одчини!
Унковський у світлиці молився "закоптилкам" (потемнілим од свічкової кіптяви іконам). Губи тремтливо ворушилися; розкішна борода здригалася на грудях, на гаптованій гарусом полотняній сорочці.
Зверху, з божника, на нього байдуже дивилися святі.
— Неси колоду!—скомандував за дверима Степан.
— Хай святиться ім'я твоє, хай прийде царствіє твоє, хай буде воля твоя,— вкотре вже шепотів Унковський.— От поганці!.. Порішать же, справді порішать — пока-зилися. Хай буде воля твоя, господи!..
У двері знадвору гучно вдарили колодою; двері затріщали, подались... Іще удар. Унковський безладно забігав по світлиці...
— Добуду я сьогодні високої воєводиної крові! — кричав Степан.— За податки твої!..
Ще садонули в двері важко, з хряском.
— За побори твої! Грабіжнику... За здирство ваше!..
Унковський підбіг до вікна, перехрестився й махнув
униз, на город. Упав, схопився і, накульгуючи, побіг, пригинаючись.
Ще удар у двері... І гурт козаків із Степаном вломилися в світлицю.
— Де він?! — кинулися шукати. Де шукати, а де й — поміж ділом — брали що під руку потрапить.
Воєводи не було. Не могли збагнути, куди він подівся.
— Утік! — сказав Федір Сукнін. Показав на вікно.— Облиш ти його, Степане... Горілку й так он — задарма п'ють, що тепер з нього візьмеш?
— Ну вже ні-і!.. Він у мене живий не втече-— Степан,
а з ним осавули, котрі молодші, і козаки вибігли із світлиці. •
— Пропав воєвода,— сказав Федір Сукнін.— Адже знайде...
— Воєвода — біс із ним,— докинув Іван Чорноярець. Вони удвох зосталися в світлиці.— Нам біда буде: знов його гедзь укусив... з гори поніс. Треба ж було хоч на Дон прийти, людом обрости. Чого вже він так загорівся?
— Тепер — один одвіт,— махнув рукою Федір.
— Не одвіту боюсь, а — обмаль поки що нас. Рано він затіяв...
— Васько з Альошкою прийдуть...
— Де ж вони, Васько з Альошкою? Докличешся їх!
— Будуть люди, Іване! Не скигли... Тільки крякнути та грошвою брязнути. Дай на Дону об'явитися — все буде. А Степан зараз угамується. Воєвода — дурень, сам чвару затіяв з горілкою цією...
— Не сам: від Прозоровського указ привезли.
— Ну й нехай хлебчуть тепер. Зовсім подуріли: ціну на горілку завищити! Вони що?.. Це й —роздягати серед білого дня почнуть, а ти все мовчи?
— Хотіли, видно, від гріха одвести...
— Одвели... Та треба, Іване, й починати: чого зволікати?
— Ще не час! — роздратовано вигукнув Іван.
— Та чому ж не час?! — теж гаряче й голосно запитав Федір.— Чому?! Саме час і є: якого ж тобі ще часу? Тепер уже — сказано, таїтися нічого. Оцим і гукнемо до себе, що тут повоюємо. Я гадаю, він до цього й гне. І добре робить.
Степан увірвався з ватагою в церкву.
Піп, що стояв біля царських воріт, виставив поперед себе хреста.
— Свят, свят, свят... Ви куди? Ви чого?..
— Де Унковський? —гучно залунав під склепінням церкви Степанів голос.— Де ти його ховаєш, мерин гривастий? !
— Нема його тут, перехрестіться, ради Христа!.. Нікого тут нема! — Піп був здоровий, і не скажеш, щоб він насмерть перелякався.
Козаки порозбігалися по церкві, шукаючи воєводу.
Степан підступив до попа:
— Де Унковський?
— Не знаю я... Немає тут. Став би я його ховати, на лиха він мені здався! У мене в самого з Унковським незлагода...
— Брешеш! — Степан згріб попа за довге волосся, мотнув його на кулак, заніс шаблю.— Кажи! Або гриві твоїй кінець!..
Піп гепнувся навколішки, здійняв догори руки і зарепетував несамовитим і дурнуватим, як здалося Степанові, голосом:
— Мати пресвята! Богородице!.. Ти глянь униз: що вони тут учинили, безсоромні! У храмі!..
Степан здивовано втупився в попа:
— Ти, мабуть, п'яний, отче?
— Одпусти волосся! ■—• Піп сіпнувся, та Степан міцно тримав гриву.— Ілля-пророк! — ще дужче зарепетував піп.— Пусти на Стеньку Разіна стрілу гартовану!.. Пошли дві! Ну, Стенько!..— Піп люто і обіцяюче глянув на Степана, замовк і чекав.
Степан ще міцніше намотав на кулак попове волосся.
— Хай більше шле! — Його захопила ця попова гра в стріли: захотілося збагнути, чи й справді він вірить у них?
— Ілля, дюжину!!! — густо, з усієї сили загорлав піп.
— А-а...Ну? Де стріли? Сам же не віриш, а лякаєш... Тільки й знаєте, що лякати! Всі лякають, кому не лінь-ки!..— Степан теж розізлився на попа і не помітив, як іще дужче крутнув його волосся.
— Іллюхо!.. Пусти, Стенько, розпро...— Піп загнув такий мудрований матюк, якому позаздрив би перший-ліпший з підпилих донців.— Пусти, соромітнику!.. Бо проклену тут-таки, у храмі!..
Козаки перестали шукати воєводу, обступили отамана з попом.
Степан відпустив попа.
— Що ж твій Іллюха? Жодної не пустив...
— Звідки я знаю? Не зразу й буває все, не квапся... І не гніви бога даремно, і сам не лякай — ніхто тебе не боїться.
— А чого ж так загорлав?
— Загорлаєш... Шаблю підняв, чортяка,— я ж не опудало безсловесне. А ти б не загорлав?
— Був воєвода?
— Ні.
— Куди ж він побіг? Куди йому, окрім церкви, бігти? Був?
— Ні, святий істинний хрест, не був. Сказав би...
Степан пішов із церкви. Він ще не зовсім охолов, ще
на кого-небудь нагнав би смертельного жаху. Надто же образливою йому здавалася ця начальственна змова воєвод щодо питва. Ти диви, як просто: звеліли один одному, і все, і вже раді старатися — до різанини доведуть, а виконуватимуть.
На вулиці перед Степаном упала навколішки стара.
— Батечку-отамане, навіщо вони його під замки взяли? Пошумів у шинку, то вже й садовити за те? Як же молодцеві не пошуміти!..
— Хто пошумів?
— Син мій, Ванько. Пошумів п'яний, і що ж тепер?.. Усіх би й садовили.— Стара плакала, але й сердилася водночас.
— У в'язницю посадовили? — спитав Степан; стара наштовхнула його на слушну думку.
— У в'язницю. Та ще й клепають; государя лаяв... Не лаяв він! Він у мене сумирний — буде він государя лаяти!
— Показуй дорогу,— звелів Степан, не слухаючи більше старої. "Треба діло робити, а не бігати даремно,— присоромив він себе.— І не шаленіти самому... з цим воєводою".
Він охолов і діяти став розумно й непохитно: він умів — у потрібну хвилину — стиснути себе, як бороду в кулаці, так, що навіть не вірилося, що це він тільки-но ходором ходив. І навіть коли він бував п'яний, і тоді міг раптово ніби зовсім протверезіти й так повести очима, так подивитися, що багатьом моторошно ставало. Ті осавули, які знали про це, коли випадав вселенський загул, намагалися впоїти його до упаду, щоб не було ніяких несподіванок. Але такому йому, мабуть, більше-й вірили: знали, що він — ні в удачі, ні в погибелі — не забудеться, не ослабне, не занесеться так, що нікого не бачитиме... Яку, одначе, треба мати нелюдську силу, щоб отак — ні на мить — не випускати нікого з-під своєї волі й уваги, щоб разом і думати, і робити, і на ходу випростатися, і ще не показати душевного сум'яття... Звичайно ж, вона цілком людська, оця його сила, просто був він природжений вожак, доволі мудрий і сильний.