Шубу нашу, шубыньку!
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Гнучкий чоловічок, потанцювавши, вів оповідь далі:
Перепелку на тарелку,
Шубыньку на рученьку!
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Обличчя у козаків урочисті, серйозні. І Разін теж цілком щирий і серйозний.
Шуба велично пливе над натовпом.
Шубыньку на рученьку,
Душечку, на правую!
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Кілька козаків одстали, пояснюють посадським:
— Шуба батька Степана Тимофійовича заміж виходить. За воєводу. Вельми вже до душі припала вона йому... У ноги падав — випрошував. Ну, батько віддає. Він добрий...
— Не побивайтеся: в надійних руках буде,— розуміли посадські.
— Та ми не побиваємося! Але провести треба, як годиться, по-доброму, щоб їм жити-поживати з воєводою в згоді, щоб зігрівала вона воєводу, коли той змерзне.
Полежи-ка, шубынька,
У дружка у милого!
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
У сердца ретивого,
У Ивана Семеныча!
То-то. голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Юрба іде не поспішаючи; шубу навмисне трохи погодували, щоб вона "ворушила руками".
Ты лежишь, как душечка,
Все лежишь, как кунычка!
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Друг ты моя, шубынька,
Радость моя, шубынька!
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Ты меня состарила,
Без ума оставила!
Тут особливо голосно, "з виразом" гримнули:
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
. Без ума, без разума.
Без великой памяти!
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Посадські дивувалися: так доладно, дружно виходило в козаків — і все про шубу, про шубоньку, та про їхнього воєводу, Івана Семеновича. Не чули раніше такої пісні. Не знали вони, що Степан незадовго перед цим вимучив козаків: ходили туди-сюди берегом Болди, розучували "голуба", зіспівувалися. Слова їм дав скоморох Сьомко, переінакшивши, мабуть, якусь нетутешню пісню. Оцей Сьомко і йшов тепер попереду, і заспівував, і пританцьовував. Спритник із нього був неабиякий.
— І-е-ех!..— загорлав напослідок Сьомко, дуже витягнувши жилаву шию.— Усі разом:
То-то, голубь, голубь, голубь!
То тог сизый голубок!
У покоях воєводи сиділи: сам воєвода, його дружина, княгиня Парасковія Федорівна, діти, старший, Борис, шістнадцятилітній, і менший, теж Борис, восьмилітній, брат воєводи Михайло Семенович. Слухали з великим
невдоволенням.
Ярига, ротатий, витрішкуватий, розказував:
— Один попереду йде — заспівувач, а їх, мабуть, З півтисячі —— позаду горланять "голуба".
— Тьху! — Іван Семенович заходив роздратовано по світлиці.— От соромітники! Ну, чи не гади потайні!..
— А ти вже позаздрився на шубу! — докірливо мовила Парасковія Федорівна.— На біса вона тобі?..
— Хіба я думав, що вони таку свистопляску зчинять?! Лиходії трикляті. Ну, чи не гади!..
— А хто це в них такий голосистий — заспівує? — спитав Михайло Семенович.
Ярига знав і це:
— Скоморох. Цими днями зверху звідкись прийшли. Троє: татарчук, старий і цей. На голові танцює, на пузі...
— Ти приміть його,— звелів Михайло.— Як підуть козаки, він у мене потанцює.
— Я так метикую: вони з ними підуть,— відповів всюдисущий ярига.— Приголубили їх козаки... З ними потьопають...
— Значить, тепер візьмемо,— сказав Михайло Семенович.— Покажи його, коли сюди прийдуть.
— Покажу. Я його пику примітив.
— Сам їхній теж там?—спитав воєвода, скривившись, як од зубного болю.— Стенька?
— Стенька? Там. Разом з усіма горлає, щирує.
— Стид і сором! — зітхнула Парасковія Федорівна.— Люди зубоскалити почнуть. Зовсім уже околів ти без тої шуби! Тепер очей не показуй...
— Ану, йди звідси, матінко! — гримнув воєвода сердито.— Не твоє це бабське діло. Іди до митрополита, і дітей туди ж візьми. Ідіть.
Парасковія Федорівна пішла разом з дітьми.
— Ох, поганець! — сердився воєвода.— Що вчинив, харцизяка!.. Прямо голову стяв. Ну, я з тобою побалакаю, жеребець. Ти диви, що вигадав!.. І не подумав би.
У світлицю зазирнула вусата голова:
— Козаки!
Брати Прозоровські та кілька приказних вийшли на ганок, приготувалися зустріти гостей суворо.
Козаки мовчки йшли подвір'ям Кремля. Угледівши воєводу, зупинилися. Стир і дід Любим, в оточенні шести козаків із шаблями наголо, винесли на руках дорогу шубу.
— Отаман наш Степан Тимофійович дарує тобі, боярине, шубу зі свого плеча.— Поклали шубу на поручні ганку.— На.
— Геть!!! — закричав воєвода і затупотів ногами — Геть!.. Лиходії, харцизяки! Де перший ваш лиходій і харцизяка?! Він з вами?! Чого він ховається, коли такий смільчак? Чого ж він такий?!
— Який?—спитав Стир.— Ти про кого, батечку?
— Кого ви отаманом звете?!
— Степана Тимофійовича... Кого ж нам іще отаманом звати? Степана Тимофійовича.
Степан спостерігав за всім із натовпу, щулив сердиті, мстиві очі. Якби була тепер з ним сила велика й готова та сколотилась війна неприхована, він заткнув би воєводі крикливого рота, запечатав би навіки.
— Він більше не отаман вам! — репетував воєвода.— Поганець він, розбійник!.. Він склав свою владу! Бунчук його — ось він! — Воєвода показав усім бунчук Разіна.— Який він вам отаман?! Розходьтеся по домівках, не гнівайте більше великого государя, коли він вас помилував. Не слухайтеся більше Стеньки! Він — диявол! Він сам згине і вас усіх занапастить!..
Степан уважно слухав, зціпивши зуби, дивився вниз, у землю. Злегка кивав головою.
— Замукав? — мовив стиха сам до себе.— Зажди, білугою закричиш, сучий сину.
— Ходімо звідси,— торкнув його Іван Чорноярець.— Він тут верзе казна-що... А ці слухають. Ходімо.
— Почекай, дай наслухаюсь донесхочу. Може, коли згадати доведеться. Ти запам'ятовуй теж. Бач, якої співає!..
— Цар-государ милостивий, але і в нього терпець увірветься, не доводьте до цього! — говорив голосно воєвода.— Гірше буде! Не гнівайте царя-батечка і бога Всевишнього, не слухайтеся більше отамана: пропадете з ним! Він сам собі погибелі шукає і вас за собою тягне! Чому він зброї не віддає?! Що затіває?!
— Ходімо,— сказав Степан.— Виводь їх, а то справді...
Козаки вийшли з Кремля. Шубу лишили воєводі.
За ворітьми, у натовпі, до скомороха Сьомка присусідився ярига. Заговорив з усмішечкою, захоплено: