— Не лякай, ще раз кажу.
— Я не лякаю! Ти сам поміркуй: пошлете ви станицю до царя, а цар спитає: "А як тепер? Знову вони за старе?" Гармат не віддали, полону не віддали, людей не розпустили... Як же? Куди ж ви, скаже, дивилися?
— У милостивій царській грамоті не сказано, щоб гармати, полон і манаття гамузом забрати у нас та козаків переписувати й утискувати...
— Коли та грамота писана! Рік тому писана.
— А нам що? Цар же один. Може, другий тепер? Ми давно з дому... Але я чував — той самий, дай боже йому здоров'я.
На березі збуджено гули козаки. Звістка про перепис дуже їх розтривожила; і справді, такого ще не знали на Дону — перепис: серцем відчували тут якусь каверзу, лихий замір проти себе. Хіба заради цього треба було кидати рідні села й бігти на край світу, щоб тут знову несподівано потрапити в кабалу: спершу перепис, потім, дивись, осідлають та й поїдуть. Через те й гули. Цей гул недобре діяв на астраханців: прямо-таки до стіни припирали серед білого дня — і мерзенно, і подітися нікуди.
— Угамуй ти їх! — попросив князь Львов.— Чого розшумілися?
— Вони, не приведи бог, хоч би за шаблі не взялися,— сказав Степан.— Можуть. Тоді й мені не зупинити. Спробуй зупини!..
— Ну, що, будемо телитися? — роздратовано спитав Прозоровський. Він нервував більше за інших.— Як домовимось?
— Кому час наспів — з богом,— миролюбно сказав Степан.— Мені рано телитися: я ще не мукав.
— Ну то замукаєш! — Прозоровський підвівся.— Клятвене слово даю: замукаєш. Коли не хочеш по-доброму...
Степан уп'явся в нього очима... Довго мовчав. Через силу, стиха, мов знехотя, хриплуватим голосом сказав:
— Запам'ятаю, боярине... клятву твою. Не забудь сам. У нас на Дону марно не клянуться, а коли клянуться, то пам'ятають. Один раз отак і я клявся — тепер пам'ятатимемо: ти і я.
Розмова повертала на зле... Та й дуже вже галасували козаки: на нерви діяли. Саме час — піти од гріха.
Воєводи пішли з намету... Прозоровський ішов останній, затримався біля виходу — немов щось пригадав... Став.
— Не люблю йти з важким серцем... Давай-но, отамане, не будемо один на одного зла таїти. Недобре так, не по-християнському. Чого мовчиш?
Степан мовчав. Дивився на воєводу. А тому знову ненароком навернулася на очі шуба. Вона тихо світилася в кутку дорогим тьмяним світлом, м'яким, струменистим.
— Ех, добряча шуба! —сказав він,-—Адже проп'єш! Га?
Степан мовчав.
—— А шкода... Шкода таку шубу пропивати, добряча шуба. Скільки б ти за неї хотів?
Степан мовчав.
— Добре дам... Все одно вона тобі за так дісталася. Га?
Степан мовчав.
— Даремно визвірився на мене,— сказав Прозоровский і насупився.— Про справи твої в Москву я писатиму. А я можу по-всякому повернути. Отак, отамане... Повинен розуміти.
Степан мовчав.
— Ну, шуба!..— знову мовив воєвода, підійшовши й помацавши шубу.— Лагідна шуба... Тільки — один біс — прогуляєш ти її на Дону. Адже прогуляєш?
— Бери собі,— сказав Степан.
Насилу діждався князь цих слів! Його навіть почала трохи сердити чи то отаманова нетямущість, чи то жадібність його — найпевніше, нездогадливість.
— Ну — куди з добром! Тільки я зараз не понесу її, а ввечері пришлю. Ага, так краще — щоб не витріщалися. А то почнуть видивлятися! Гріха потім не обберешся...
— Я сам пришлю.
— Ну от і добре. І добре, Степане...— Воєвода навіть розчулився, у нього й з голови вилетіло, що все-таки козаки йдуть — оружні, з припасом, багаті. І ніякої острашки на дорогу він їм не завдав, а вся його тривога — страх перед царем, а страх знімався милостивою царською грамотою. Відверто кажучи, хоч він і лякав учора своїх помічників можливими вихватками козаків, сам цьому не вірив: козаки стомлені, добра в них сила-силенна — пити їм тепер, заливатися. А думка ця: що Степан не просто розбійна душа, що це розумний, сильний, досвідчений вовк,— ця думка влетіла вчора і вчора ж вилетіла,— увечері, коли розбирали вдома дорогі Степанові дарунки. "На якого біса,— думав воєвода,— йому тепер чинити розбій, коли цього добра не пропити й за п'ять літ".— Тільки, Степане...— Пр о-зоровський приклав руку до грудей.—— Христом-богом благаю тебе: не давай козакам до міста заходити. Вони всіх людей у мене збаламутять. Адже вони оце зараз поприсмокчуються до питва, розохотяться, а підете ви — вони дістануть облизня. А чоловік з похмілля, сам знаєш, ні робітник, ні служака. Та ще злющі поробляться, як собаки, не поладнаєш із ними.
— Не турбуйся, боярине. Іди спокійно.
Прозоровський пішов.
Залишившись на самоті, Степан почав ходити по намету. Думав. Коли він дуже про щось думав, то ходив з кутка в куток, примовляючи: "Мгм, мгм".
— Буде тобі шуба, боярине,— сказав він. І став.— Буде тобі шуба... свинюко ненажерлива.
Надвечір того ж дня, десь годині о п'ятій, в астраханському посаді з'явилася дивна процесія. Сотні три козаків, трохи напідпитку, прямували до Кремля; попереду на високому хресті несли дорогу шубу Разіна, яку виканючив воєвода. На чолі процесії йшов гнучкий чоловік з великим качиним носом і сумними очима й заводив пронизливим тонким голосом:
У ворот трава росла,
У ворот шелковая!
Триста чоловік дружно гаркнули:
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Поки йшов "голуб", гнучкий чоловік попереду перекинувся кілька разів через себе й пустився в танок. І знову тонко заспівав:
Кто ту травушку топтал,
Кто топтал шелковую?
І знову разом гукнуло триста:
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Худий чоловічок ще перекинувся, потанцював і вів далі:
Воеводушка топтал,
Свет Иван Семенович!
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
У вечірньому застиглому повітрі вільно і якось дикувато лунала чудернацька, превесела пісня. Астраханський люд знову висипав із будинків на вулиці. Вітали донців, тільки нічого не могли збагнути з цією шубою.
Разін ішов у перших рядах козаків, співав разом з усіма. Намагався якомога голосніше... І всі співали голосно, нестямно.
Он искал перепелов.
Молодых утятошек!
То-то, голубь, голубь, голубь!
То-то, сизый голубок!
Посадські потяглися слідом за козаками: хто, сподіваючись великого бешкету, а хто — пиятики.
А нашел он нашу шубу!