Милосердий государю цар і великий князю Олексію Михайловичу, зроби ласку мені, богомольцеві твоєму..."
Увійшов стряпчий. Сказав:
— Від козаків посланці.
— Проси,— сказав воєвода.— Стривай. Хто вони?
— Два осавулами назвалися, один козак.
— Проси. Ану-у... суворішими з ними будемо.
Увійшли Іван Чорноярець, Фрол Минаєв, Стир. Уклонилися звичайним поклоном.
— Од військового отамана од Степана Тимофійовича од Разіна: осавули Івашко і Фрол та донський козак Стир,— представився Іван Чорноярець. Усі троє ошатно одягнені, при коштовній зброї; Стир трошки напідпитку, але зовсім трошки. Узяв його з собою Іван Чорноярець заради його довгого язика: як вийде заминка в розмові з воєводами, підштовхнути Стиря,— той почне молоти язиком, а за цей час можна встигнути обміркувати, як доладніше сказати. Стир хотів був узяти з собою ще й діда Любима, та Іван не дозволив.
— Я такого у вас військового отамана не знаю,— сказав воєвода Прозоровський, пильно розглядаючи козаків.— Корнія Яковлева знаю.
— Корній — то не наш отаман, у нас свій — Степан Тимофійович,— вихопився Стир.
— Відколи це на Дону два війська повелося?
— Ти хіба нічого не чув?! — вигукнув Стир.— А ми вже на Хволинь збігали!
Фрол сіпнув ззаду старого.
— З чим прийшли? — суворо запитав старший Прозоровський.
— Кланяється тобі, воєводо, батько наш, Степан Тимофійович, дари обіцяє прислати...— почав Чорноярець.
— Ну? — нетерпляче перепинив його Прозоровський.
— Звелів переказати: завтра сам буде.
— А чому ж не сьогодні?
— Сьогодні ? — Чорноярець поглянув на астрахан-ців.— Сьогодні ми прийшли домовитися: як астраханці стрінуть його.
Тінь подиву перебігла по обличчях астраханських державців. Це було несподівано й вельми вже зухвало.
— Як же він хоче, щоб його стріли? — запитав воєвода.
— Прапори щоб повивішували, гармати з розкатів стріляли...
— Та ще,— мовив Стир, звертаючись до митрополита,— треба б молебень одслужити, отче...
— Скажений пес тобі отець! — крикнув митрополит і вдарив посохом об підлогу.— Гнати їх, здирників, гадів смердючих! Нечестивці, що вигадали — молебень служити!..— Голова у митрополита затряслася ще дужче; старець мав круту вдачу, був прямодушний і бистрий на слово.— Це Стенька з молебнем вас напоумив? Я про-клену його!..
— Вони п'яні,— гидливо сказав князь Михайло.
— У вас круг був? — спитав Львов.
— Не було.— Чорноярець пожалкував, що взяв Сти-ря: з молебнем переборщили. Тепер треба було триматися з гідністю.— Буде.
— Це ви самовільно затіяли?.. З молебнем? —допитувався митрополит.
— Чому? Все військо хоче. Ми — християни.
Воєвода підвівся з місця, показав рукою, що переговори закінчено.
— Ідіть у військо і скажіть своєму отаманові: щоб завтра був тут. І ще скажіть, щоб він ніяких дурощів не затівав. А то таку стрічу вчиню, що до самого дому не
очухаєтеся.
• 5
• 6
• 9
• 12
• 14
• 16
• 4
• 6
• 10
• 15
• 16
• СТРАТА
• 5
• 12
• 16
1
Учуг — ділянка на річці, де затримували й виловлювали рибу.— Тут і далі приміт. перекладача.
2
Бус а — великий човен, видовбаний із цілого дерева.
3
поки він ішов до Астрахані, у Москві "найтихіший" виїжджав із Кремля на полювання.
Думні дворяни, стольники, бояри, сокольничі, сокольники... Усе палає на них — усі в дорогому одязі, який видається двором при такій нагоді. Навіть кречети на рукавицях сокольників (рукавиці в сокольників із золотою бахромою) і ті з золотими кільцями та шнурками на ногах.
5
Дивно гуляв Разін: то швидко хмелів, то хоч би скільки пив — не п'янів. Тільки важким ставав його пильний погляд. Нікому не відомі думки заполоняли його; випивши, він поринав у них цілком, і тоді вже зовсім ніхто не міг збагнути, про що він думає, чого хоче, кого любить у цю хвилину, кого ні. Побоювалися його такого, але й поважали тією особливою повагою, якою росіяни поважають суворого, проте справедливого батька або сильного старшого брата: є кому осадити, але й пожаліти і заступитися теж є кому. Люди відчували постійну про себе турботу
Разіна. І хоч вона одразу не помітна, хоч Разін — сам людина, яку роздирають пристрасті, хоч сам він не завжди вміє володіти характером, шаленіє, коли його охопить туга 3 біль душі, але в глибині цієї душі є жаль до людей, і живе вона, ця душа, і болить — у судорожному трепеті любові 3 справедливості, і нема в ніЗ однієї лише оголеної гидкої пристрасті — насититися людським приниженням,— ні, цю душу любили. Разіна любили; з ним було надіЗно. Адже не вмерти страшно, страшно оглянутися — а нікого нема, хто потурбувався б про тебе, пожалів: усім не до того, всі штовхаються, уривають шматки... Або — зачне, розумака 3 силач, вихвалятися своєю вищістю, або візьметься упиватися владою, або полюбить розкіш... Багато розумних і сильних, мало добрих, у кого болить серце не за себе самого. Разіна дуже любили.
"Застілля" душ на п'ятсот сиділо прямо на березі, біля стругів. Вистелили в довжину нашестя (банки, лавки для веслярів) і посідали вздовж цього "столу", попідбиравши під себе ноги.
Разін сидів на чільному місці. З боків — осавули, улюблені діди, Івашко Піп (розстрига), знатні бранці, серед яких і молода полонянка, Степанова наложниця.
Далеко навкруги линула вільна, зворушлива пісня донців. Славна пісня, та й співати вміли...
На восходе было солнца красного.
Не буйные ветры подымалися,
Не синее море всколыхалося,
Не фузеюшка в поле прогрянула,
Не люта змея в поле просвиснула...
Степан слухав пісню. Сам він співав рідко, сам собі іноді помугиче в задумі, і все. А любив пісню до сліз. Особливо цю; здавалося йому, що вона — про названого брата його дорогого, отамана Серьогу Кривого.
Она падала, пулька, не на землю,
Не на землю, пуля, и не на воду.
Она падала, пуля, в казачий круг.
На урочную-то на головушку,
Што да на первого есаулушку...
І вже як стогін, тяжкий і гіркий:
Попадала пулечка промеж бровей,
Што промеж бровей, промеж ясных очей:
Упал молодец коню на черну гриву...
Сиділи якийсь час, пригнічені почуттям, іцо його викликала пісня. Сумно стало. Не сумно, а — рідкісна це, глибока мить: ураз осяється людське серце духом ясним, нетутешнім — чи то любов торкнеться його, чи земна краса, чи охопить туга за любою батьківщиною — і засмутиться в німоті людина. Ні, вона завжди сумовита, ця мить, бо незбагненна і прекрасна.