Настала мить, заради якої козак зносить голод, холод, дивиться смерті у вічі...
Трясуть, жбурляють додолу барвисте манаття, ходять по ньому на знак щонайвищої до нього зневаги. Козак чомусь особливо охочий позмагатися в торговому ділі з татарином, калмиком і... з молодицею.
Ось розохотився в торзі високий, носатий козак. Розгорнув на траві перед жінками дорогий килим і розхвалює. Вигукує:
і— Який я? Отакий! — Показав свій зріст.— А я на ньому двічі вміщаюся. Диви: раз! — Ліг.— Примічайте, вертихвістки, а то обдурю.— Схопився й розлігся вдруге, розкинув ноги.— Два. З-під самого шаха взяв.
— Та хіба на ньому сплять?—зауважила одна.— Його вішають!
— А шах із жінкою, надісь, був? Зігнав, чи що?
— Шах?.. Шах — він шахом і зостанеться: я йому своє, а він своє: вередливий, сяк-так умовив...
Розгортають доріжки, мнуть у руках сап'ян...
— Се сап'ян! Карош?
— А тобі що, повилазило?
— Ся скур дусе блеха — товста...
— То в тебе шкура товста, мармизо! Можу обтесати!
— Сого крицис? Сого?
— Coro, сого... Того! Того, що здохла та курочка, яка золоті яєчка татарам несла, ось чого.
Спритні астраханці не забули про сивуху. Подекуди чашники орудують прямо з возів. З'явилися перші "ластівки"... Пройшовся для проби звеселілий козачок:
Ох,
Бедный еж!
Горемышный еж!
Ты куды ползешь?
Куды ежисся?
Ох,
Я ползу, ползу
Ко боярскому двору,
К высокому терему...
Але осавулам якнайсуворіше наказано пильнувати: не час іще заспокоїтися, ні. Осавули й без отамана розуміли це.
Іван Чорноярець, кудись збираючись із струга, звелів сотникам:
— За вартою пильно наглядати! А то влаштують нам тут другий Монастирський Яр. Жодному собаці не можна вірити. На думбасах нехай весь час хто-небудь залишається. Сьомко, вишли на Волгу човників зо три — хай кружеляють. Як тільки помічу серед варти п'яного, зарубаю без жодних слів.
Різнобарвне людське море, охоплене радістю першого сп'яніння, наживи, волі, торгу — всім, що має назву СВЯТО, коливається, вирує, регоче. Усі радісінькі — і ті, хто обдурює, і ті, кого обдурюють.
Ох,
Бедный еж!
Горемышный еж!
Ты куды ползешь?
Куды ежисся?..
Назрівало велетенське гульбище. Воно було неминучим, його не зміг би зупинити ніхто, жоден найсуво-ріший, найулюбленіший отаман, його найдосвідченіші осавули.
У приказній палаті в Кремлі — верховна влада Астрахані : князь, боярин,воєвода Іван Семенович Прозоров-ський, князь, стольник, помічник воєводи Семен Іванович Львов, князь, стольник, товариш воєводи Михайло Семенович Прозоровский (брат Івана Семеновича), митрополит Йосиф, піддячий, стрілецький голова Іван Красулін. Думали-гадали.
— Що привів ти їх — добре,— говорив князь Іван Семенович, високий огрядний боярин з простодушним, відкритим обличчям.— А що далі робити? Ти поглянь, ми їх навіть тут угамувати не можемо: я ж наказував не затівати торгівлі!.. А воно бач що діється! А якщо вони оружні й з усім добром підуть на Дон?.. Що тоді буде?
— Нам до того байдуже, князю,— зауважив Львов.— Маємо цареву грамоту: спровадимо їх, от і все.
— Грамота грамотою... Та хіба в ній діло? Почнуть вони, розбійники, дорогою лихо коїти — де й грамота була! А спитають з нас: куди дивилися? Потім хоч лоба розбий — не доведеш. Думка моя така: відправити їх на Дон неоружних. Перепис їм учинити, весь припас забрати...
— Отакої, князю! — спересердя вигукнув митрополит, сухорлявий довготелесий старий, у якого безперервно сіпалася голова.— Розмахався ти — все забрати! Ти їх ще не знаєш, і не доведи боже знати! Розбійники! Анчихристи!.. Вони все місто по деревинці рознесуть.
— Та й ми не з голими руками!
— Ні, князю, на стрільців мала надія,— сказав Львов.— Хитнуться. А коли б віддали гармати й струги — велике діло. Через Царицин бог проніс би, а на Дону хай один одному горлянки переріжуть — не наш клопіт. І питатимуть не з нас.
— Чого ж, Іване, такі погані стрільці?—спитав воєвода Красуліна, стрілецького голову.
— Хвалитися нема чим, Іване Семеновичу,— признався той.— Тяжкий саме час: цих відправляти треба, а заміна — коли ще буде! А скажи цим, залишіться: одразу бунт.
Князь Михайло, який досі мовчав, по-молодечому схвильовано заговорив:
— Та що ж це таке?.. Розбійники, лиходії, цареві ослушники!.. А ми з ними нічого зробити не можемо. Стид нам і сором! Кури засміють — з голодранцями не змогли впоратися! Думка моя така: привести до віри божої, передати за списком приставам — до нового царевого указу. Царева грамота — річної давності. Пошлемо гінців у Москву, а розбійників поки що тут залишимо, за приставами.
— Ех, князю, князю...— зітхнув митрополит.— Кажеш, курям на сміх? Мене як насмішив шаблею один такий голодранець Заруцького, так усе життя й сміюся та головою трясу, он як насмішив, соромітник. Архієпископа Феодосія, царство небесне, як безчестили!.. Це кара господня! Пронесе її — і нам порятунок, і церкві нема ганьби. А ми самі її на свою голову хочемо накликати.
— Що налякав тебе в малолітстві Заруцький — це я розумію,— сказав Іван Семенович.— Але зрозумій і ти, святий отче: ми за розбійників перед царем відповідаємо. Хіба знаємо, що в нього, у Стеньки, на думці? Відійде він до Чорного Яру та й знову за своє візьметься. А з кого спитають? Скажуть: тут були й не змогли у них відібрати оружжя?
— Наближається зима — не візьметься,— докинув Іван Красулін.
— До зими ще далеко, а йому хіба довго: зстрінуть караван — і на дно. Тільки й діла.
— Та й то правда,— сказав піддячий,— залишати їх тут неохота: почнуть стрільців переманювати. А то вже кепське діло. Моя думка така: спробувати умовити їх утихомиритися, оружжя віддати й порозходитися, хто звідки прибув. Коли вони вкупі та оружні, ліпше їх не зачіпати. Треба спробувати умовляннями...
— А до віри їх, лиходіїв, привести! По книзі. У храмі божому,— сказав митрополит.— І хай віддадуть мені все, що на моєму учузі забрали. Я цареві написав, який вони мені розор учинили...— Митрополит дістав з-під поли списаний аркуш.— "У нинішньому, государю, році, проти сьомого числа серпня приїхали з моря на надільний мій митрополичий учуг Басагу лиходійні козаки Стеньки Разіна з товариством. І, перебуваючи на тому моєму учузі, солону корінну рибу, та ікру, та клей, та в'язигу — все до останку пограбували й різні учужні заводи мідні та залізні, та казани, та сокири, та гаки, та долота, та скобелі, та напар' ї, та свердла, та неводи, та струги, та човни, та хлібні запаси все до останку позабирали. І розоривши, государю, мене, богомольця твого, вони, Стенька Разін з товариством, зоставили у нас же на учузі, в тайниках заховане, всіляке церковне начиння і всіляке манаття та ясир і, поїхавши з учуга, списків того всілякого маняття не лишили.