— Ану розкажи, синку мій дорогий! — просить мене бабуся.
— Та навіщо розказувати? Ти глянь на Іларіона й Іліко і сама впевнишся! — відповідаю я.
— Ай справді! — каже бабуся і теж хихикає.
— Ей, ти, недороблений! Якщо не маєш дзеркала, то хоч у колодязь подивися, на що твоя мармиза схожа! — кричить на мене Іларіон і поривається до плоту, щоб витягти хворостину.— Ти краще розкажи своїй бабусі, чого тебе у Тбілісі навчили!
— Розкажи, синку, коли щось путнє знаєш! — просить бабуся.
— Та ви все одно нічого не зрозумієте! — кажу я і закурюю.
— Соромишся? — питає Іларіон.
— Тоді ти, Іларіоне, розкажи, як ото праця перетворила мавпу на людину?
— Та що розказувати, дорога моя Ольго? Цей пройдисвіт намолов сім мішків гречаної вовни! По-його виходить, що мавпа зголодніла й почала працювати...
— Ну й що?
— А те, що не могла ж вона копати лежачи! Ну й стала, як людина, на дві ноги.
— Справді, синку? — спитала здивована бабуся.
— Та бреше він! — сказав я.
— Що, відмовляєшся від своїх слів? — обурився Іларіон.
— Хіба я тобі так пояснював?
— Якби ж то так! А то я половини не второпав з того, що ти плів.
Я махнув рукою. Іларіон вів далі:
— Отож почала мавпа копати...
— А де ж вона взяла заступ?
— Ось про це я й забув тоді спитати!.. Слухай, бічо, де взяла мавпа заступ? — спитав Іларіон.
— Як це де? Пішла в сільмаг до Оцойї та й каже йому: "Дай мені, братику, той заступ, що за вісімнадцять карбованців!" — відповів я.
— А що, тоді Оцойя теж був мавпою? — спитав Іларіон.
— Ну, Оцойя і тепер мавпа! — сказала бабуся.— Оце недавно з кілограма цвяхів украв аж двісті грамів та ще й здачі не додав!
— Здоровенькі були! — почулося раптом.
Ми всі оглянулись. Біля хвіртки стояв усміхнений Іліко. Іларіон насторожився, немов чекав, що вискочить розбійник.
— Іліко Чигогідзе, признайся: ти прийшов як ворог чи як друг?
— Чого мені ворогувати з тобою, нещасний? На цьому світі ти переважав мене лише одним оком, та й те творець у тебе відібрав. Тепер нам нема за що сваритися. Прийшов як до сусіда порадитися.
— Ну, тоді заходь до двору!
Іліко відчинив хвіртку, ступив на подвір'я і, підійшовши до нас, сів на колоду. Потім дістав з кишені кисета, скрутив цигарку, а кисета сховав назад. Засунувши руку в другу кишеню, він дістав другий кисет і простягнув нам:
— Закурите?
Іларіон глянув спершу на мене, потім на Іліко, взяв кисета, розв'язав його, понюхав тютюн і повернув назад.
— Висип це в глек, дорогий Іліко, залий розсолом з оцтом, і через тиждень можна буде вживати!
— Що, знову перчений? — спитав я.
— Ні, капустяне листя! — відповів Іларіон.— Ну, кажи, чого притарабанився? — спитав він Іліко,
Той навіть не глянув на Іларіона, повернувся до бабусі й почав:
— Що з ним говорити, дорога Ольго? Отрута так і бризкає з рота. У тебе, правда, теж не цукор на язиці, але ти жінка мудра, отож порадь мені, що його робити? Тікати з села чи вбити людину й сісти у в'язницю?
— Ой лишенько! Що з тобою сталося, сердешний? — перемінила бабуся гнів на ласку.
— Ти ж знаєш, як нелегко сплавляти дрова по Губазоулі. Ще й твій пройдисвіт мені допомагав...
— Ну то й що?
— А те, дорога Ольго, що хтось у мене краде горбом добуті дрова. З двох стосів лишився один, та й той надібраний! І ніяк не застукаю злодія, хоч яку вже ніч не сплю! Порадь мені щось!
— І за якісь там дрова ти хочеш убити людину? — спитав Іларіон.
— Горлянку перегризу, якщо спіймаю! — відповів Іліко.
— Що я пораджу тобі, дорогий Іліко? Не кажи, злодій, поки за руку не вхопив.
— Але ж мене обкрадено?
— Авжеж!
— Ну, добре!..— сказав Іліко, встав і попрямував до хвіртки.
— А ти переноси дрова в хату! — гукнув йому вслід Іларіон.— Або кинь на стіс матрац і там спи! Нічого з тобою не станеться — тепер же літо!
— Дякую тобі, дорогий мій Іларіоне! Коли б не ти, що б я робив! — відгукнувся Іліко і, похитуючи головою, пішов з двору.
Того ж вечора Іліко прийшов до нас додому з подарунком.
Двері раптом відчинилися — і до кімнати вскочив здоровенний півень з яскраво-червоним гребенем, добрячими шпорами та схожими на ґудзики очима.
— Що це таке, Іліко? — здивувалася бабуся.
— Хіба ж по ньому не видно, що це півень?
— А що з ним таке?
— Нічого, генацвале. На всі хвороби він уже перехворів. Добрий забіяка і півень хоч куди! Якщо інші півні співають десять разів на день, то цей — двадцять. Хіба що гавкати не вміє, а так справжній собака — у двір нікого не пропустить. Хочу подарувати Зурікелі.
— Тільки цього ще бракувало моїм бідолашним курям! — скрикнула бабуся.
Та Іліко вже не слухав. Він відкликав мене набік і зашепотів:
— Зуріко, генацвале! Ти ж знаєш, як я люблю тебе... Тільки скажи, і я заради тебе віддам останнє око.
— Чого тобі треба, Іліко?
— Благаю, виручи мене! Я знаю, що ти привіз із Тбілісі динамітні капсулі.
— Ну, привіз.
— Скільки?
— Тридцять штук...
— Я твій раб, твій слуга... На ось ножа й відріж мені вухо.
— Кажи, кацо, чого тобі треба?
— Віддай мені ті капсулі!
— Чи ти, бува, не в розбійники зібрався?
— Що ти хочеш? Віддай мені ті тридцять капсулів, а за них проси що завгодно!
— Скажи мені, навіщо вони тобі, і я їх подарую!
— А не викажеш?
— І як тобі не соромно, Іліко?
— Не погубиш мене?
— Тебе?!
— Присягнешся на іконі?
— Ну що ти, Іліко?!
— Ну, тоді ходімо до мене!
До самого ранку я й Іліко сиділи на його подвір'ї біля стосу дров, попивали вино і свердлили в полінах глибокі отвори, в які потім обережно закладали динамітні капсулі. Замазавши отвір глиною, ми знову клали поліно у стіс.
Іліко був у доброму гуморі, щось тихо наспівував і, свердлячи, здавалося, заклинав:
— Хе-хе-хе! Де йому тепер дітися? Не в Стамбул же носять мої дрова. Злодій десь тут, близенько! Я-то знаю, хто їх краде, та, поки не спіймаю на гарячому, він не признається. Хе-хе-хе! Та я ж геній, Зурікело! Правда ж?
— Гляди, Іліко, щоб не вбило кого!
— Не бійся, вбити не вб'є, а вжарить — будь здоров! Ну, скажи, Зурікело, геній я чи ні?
— Геній, Іліко, ти справжній геній!
— Зурікело Вашаломідзе! Якби цієї ночі перед тобою сам бог з'явився і спитав, що ти тут робив з Іліко Чигогідзе, нізащо не признавайся, а то я сам собі смерть заподію! Гляди ж, не зажени мене в могилу, поки я не провчив того злодія!