— Гаразд, а зараз хай живе те сонце, яке я бачу!
— Ти п'яний! — сказав Нестор.
— Я Шіо Мгвімелі68!
— Ти Зурікела Вашаломідзе! — сказав Нестор.
— А ти Серапіона! — відповів я.
Нестор не знав, хто така Серапіона, і тому не образився.
— Зараз я йду додому! — заявив я і встав.
— Іди! — сказав Отар.— Отак навпростець!
— Я хочу спати! — сказав Шота і ліг тут же. Інші побрели до храму і вклалися в палатах. За трапезою сиділи, підібгавши під себе ноги, лише я, Отар, Ціра та Нестор.
— Ціро, ти підеш зі мною? — спитав я.
— А чому вона повинна йти з тобою? — спитав Отар.
— А яке твоє діло? — спитав я.
— Ціро, невже ти підеш з оцим дурнем? — спитав Отар.
— Я зостануся тут! — сказала Ціра.
— Зі мною? — спитав Отар.
— Ні, з усіма!
— Хіба Отар — це всі? — пустив я шпильку.
— Чого ж? Ось і Нестор тут...
— Нестор спить!
— Значить, вона залишиться зі мною! — сказав Отар.
— Ти зараз заснеш! — сказав я.
— Я не хочу спати! — відповів Отар і позіхнув.
— А я кажу — заснеш!
— Ціро, мені заснути?
— Якщо хочеш спати — засни! Отар ліг на траву й одразу заснув.
— Засни і ти, Зуріко...— сказала Ціра.— Отак... А голову поклади мені на коліна...
— Я ще хочу вина!
Ціра налила мені вина й подала склянку.
— Пий!
Я взяв склянку.
— Ти гарна дівчина, Ціро!
— Знаю...
— А я мавпа!
— Знаю...
— То чому ж ти мене кохаєш?
— Не знаю...
— Хай живе незнання! Хай живуть двійки! Хай живуть Іліко, Іларіон та моя бабуся!..
— О, як ти мені набрид із своїм Іларіоном! — прокинувся Отар.
— Я в тебе зябра вирву, якщо ти не заснеш!
— Ось відлупцюю тебе так, що будеш синій, як півнячий пупець, і тоді засну!
— Що з тобою, бічо? Чому не спиш?
— Почухай мені спину — і я засну.
— Сам почухайся!
— Не можу дістати.
— На ось цим,— подав я Отарові палицю, і той почав чухатися.
— Ходімо зі мною, Ціро,— сказав я й допоміг їй підвестися.
— Куди, Зуріко?
— Ходімо зі мною!
— Боюся!
— Не бійся!
Ціра, обережно ступаючи, пішла за мною.
— Зуріко!
— Що, Ціро?
— Зуріко, чому ти мовчиш? Мені соромно, Зуріко, дуже соромно... Ти ж кохаєш мене, Зуріко? Чому ж ти не скажеш мені, Зуріко?!
— Ціро, ти дуже славна дівчина!
— Це ти вже сказав!
— Ціро, ти не кохаєш мене... Я зараз п'яний, Ціро, а коли я п'яний, то завжди кажу правду... Я... Ти... Ти гарна дівчина... Я не хочу, щоб ти кохала мене, таку мавпу! Ну, ти ж сама знаєш, що я не гідний твого кохання!
— Замовкни, Зуріко!
— Я безсовісний, та це не моя вина. Я не думав, що така славна дівчина може покохати мене... Ти не знаєш, який я поганий хлопець. Ти не знаєш...
— Не кричи, Зуріко!
— Ти не знаєш, що в мене є кохана в селі і що за неї я віддав би весь світ, і життя віддав би! Ти краща, ніж вона, але за неї я віддав би все, геть усе! Її я бачу скрізь і завжди! Розумієш? Мені навіть здається, що ти — це вона. Ти про це знаєш? Ні! А я знаю, що вона те сонце, яке я бачив сьогодні... Її звуть Мері... І про це ти не знаєш, а повинна знати...
Я замовк, неспроможний більше говорити. Гіркий клубок підкотився до горла, і я задихався.
Ціра стояла, мов статуя. Була біла, як полотно. Я дивився в її широко розкриті голубі очі, але вже не бачив у них усіяного зорями неба. Дивився в мигдалини її очей, але не бачив сліз. Раптом оживши, вона підійшла до мене, підійшла зовсім близько, але я не чув її дихання, бо вона не дихала. Стояла довго в такій позі і несподівано з усієї сили вліпила мені ляпаса. Я не зрушив з місця. Тоді вона затулила обличчя долонями, вткнулася головою мені в груди й заридала.
Я обійняв Ціру, хитаючись привів її до сплячого Отара, посадовив поруч з ним і, поцілувавши руки, що затуляли обличчя, повернув назад.
Я побрів косогором до старої церкви й почав підніматися сходами на дзвіницю. Опинившись нагорі, глибоко вдихнув вологе нічне повітря й почекав, поки заболять легені, потім важко видихнув і розвів руки.
— Еге-ге-е-е! — гукнув я що було сили.
Голос заметався у дзвіниці, наштовхнувся на дзвін і, ввібравши метал, вирвався на простір, ударився об скелю, відбився від неї й кинувся назад, до дзвіниці, потім полинув низом, над чагарниками, над берегом Кури, і нарешті розтав, розсіявся й завмер.
Я провів рукою по дзвону. Його вкривав моховитий шар пилу. Я вдарив кулаком по металу. Пролунав глухий звук. В очах у мене потемніло, потім раптом посвітліло, і все захиталося. Щоб не впасти, я схопився за мотузок, прив'язаний до серця, й потяг до себе.
"Нау-у-у!" — простогнав дзвін.
Я знову смикнув мотузок, і знов почувся стогін:
"Нау-у-у!"
Я смикав ще й ще...
"Нау!.. Нау!.. Нау-у-у!.." — співав, похитуючись, дзвін.
Спершу було чути окремі звуки, а потім вони злилися в приємну для вуха протяжну пісню й попливли безперервними, нескінченними хвилями: "Нау-нау-нау-нау!.."
Я стояв сп'янілий на дзвіниці й нічого не бачив, крім сонця, нічого не чув, крім пісні дзвона, й відчував, що непритомнію...
Дрова
Я й Іларіон сидимо під Іларіоновою липою і правимо теревені. Іларіон любить поговорити про науку, літературу й політику. Про все він має своє, окреме уявлення, голова його набита власними теоріями, і він не визнає ніяких авторитетів. Найбільший авторитет для нього — це я. Але й на мене він іноді дивиться з підозрою і запитує:
— Де ти це вичитав, бічо?
Я називаю підручник.
Іларіон усе-таки сумнівається і застерігає мене:
— Ти, синку, отим книжкам не дуже довіряйся! Їх пишуть такі ж, як і ми з тобою, небезгрішні люди.
У те, що Земля кругла, Іларіон повірив тільки тоді, як я йому все докладно розтлумачив. Вірить він і в те, що, оскільки Земля кругла, то, просвердливши її наскрізь, можна опинитися в Америці, але його дивує, чому в такому разі люди не свердлять Землі та не виходять в Америку. Мене це теж дивує, і Іларіон звертає мову на іншу тему.
При нашій розмові присутня й бабуся. Вона сидить на пеньку з величезним клубком на колінах і, дістаючи з кошика кокони, пряде пряжу.
— Ну добре, синку, ось ти кажеш, що спершу на світі з'явилися тварини, а потім людина. А хто ж тоді доїв корів та кіз?
— Частину молока висисали телята, а що лишалося — лилось на землю,— пояснив я бабусі.
Бабуся сумно похитала головою.
— Ти чуєш, Іларіоне?
— Це ще нічого, Ольго. Ти спитай у нього, як праця перетворила мавпу на людину! — сказав Іларіон і захихикав.