Збудили його рано, разом зі сходом сонця. Від матері дістав спорий шматок хліба, на плечі закинув вереньку і погнав гуси. Не багато їх було. Стара глива гуска і двоє маленьких, зелених гусенят. На його щастя, цього року не вилізло більше. Глива була дуже поважна і спокійна, словом, — чесна гуска. Зате гусята не вдались у свою маму. То ставали, то вертали домів, то сходили з дороги. Вона гнівалася на них, сичала а навіть лопотала крильми. Гри-нуньо не мішався до них. Узагалі він не знав, нащо його так рано будять і на таке зимно висилають у поле, коли глива й без нього потрафила би піти, попасти себе і гусят і вернути до хати.
— Правда, глива? — спитав зовсім поважно. Але глива мовчала.
— Правда, глива? — повторив голосніше і цвігнув її батіжком. Глива злопотіла крильми, покрутила своєю довгою шиєю і закричала: Те, ге, ге?"
— А видиш, дурна гуска! — відповів Гринуньо і вже не питався більше, бо хотів спати. Він умів йти і спати. Замикав очі, підтягав вереньку аж на голову і уявляв собі, що спить. Ноги тим часом дріботали по зимнім веснянім болоті і приносили його над брід. Тут він підводив повіки і будився. Був певний, що виспався і спати не хоче.
Бродом називали річку, що в тім місці заледве сльозила по бруднім, болотнистім ложу. Береги мала на метр високі, вкриті муравою. За бродом було лишень кілька хат, що відскочили від села, а там ліс, поле і знову поле.
Глива з криком пустилася до броду, гусенята покотилися за нею. Гринуньо став над берегом. Був мало що більший від гливої, подібний до великої груди землі; сірий, мовчазливий, неповоротливий. Лишень очі світилися йому, як два великі вуглі. Та й тільки його, що тії очі, очі та й живіт надутий, як барабан.
Став він та й подивився докола. Сіро було, сіро й непривітно. Весна якось спізнилася. По болотах ходили голодні збіджені бузьки, по корчах сумно відзивалися птахи. Заскоро прилетіли. Гринуневі жаль стало тих птахів, і він хотів їм кинути хліба. Але не йшли до нього, тому їв сам.
Хліб був чорний, разовий, з муки, меленої на жорнах. Часто-густо між зуби попадався вістяк, а навіть і камінещ> дрібний, але Гринуньо не зважав на те. Навіть не погадав, що може бути кращий, петльований книш або колач. Де йому про це думати! Колись давніше приносили йому мамуня з гостини або з міста булку чи бублика. Але то колись. Тепер маленькій Маруні приносять, і то рідко. Чогось тепер білого хліба не видати, лише чорний, чимраз чорніший.
З'їв, який був, останок кинув між гуси і сів на беріг. Але на берегу дув вітер, тому зсунувся нижче.
Тепер лишень у чоло йому дуло і стару татуневу шапку підносило. Насунув її аж на очі, веренькою обтулився, а нога взяв під себе. Почув зимно, але це не тривало довго. Чи він землю розігрів, чи земля його, досить що якось робилося немов тепліше; в груди, в руки. Про ноги він не дбав. Були вони у нього, як два приправлені патики. Тонкі, чорні, з великими пороздзявлюваними пальцями, з ірубою шкірою на підошві; більше подібні до пташачих нігтів, ніж до ніг людини. Ходив він ними так само добре по гострім камінні, як по шовковій траві, по гарячім піску, як по холоднім болоті; навіть стерня у жниво не робили йому ніякого болю.
Скулився і думав. Думав про те, як довго він гонить ід гуси та як довго буде гонити. Хотів навіть числити, але вмів лишень до п'яти і не знав добре, чи вівторок приходить по середі, чи середа по вівторку. Та й що тут багато числиш? Гонить від свят, а буде гонити дога, доки Мару-ня не підросте. А Маруня чогось ані руш не хоче рости. Мудра нівроку! Та все-таки колись вона мусить підрости, атоді він накине на неї вереньку, а сам піде до іншої роботи. А може, до школи ходитиме?.. Таки так; трохи буде яку іншу роботу робити, а трохи буде ходити до школи..* Що таке школа — Гринуньо не знав. Видів її лиш ізверху, а всередині ніколи не був. Зверха нічого собі. Привітненька. 1 дзвінок має. Боже милий! Яка-то десь розкіш дзвонити! Але де йому про це думати? То лишень старшим школярам дозволяють деколи пан навчитель дзвонити, та й то лиш тоді, як сторожа Стаха пошлють із школи. В школі тій, як чути, часом б'ють, кажуть клячати, руки вгору держати. То Гринуневі не дуже подобалось. На бійку він не був ласий. І без школи всі його били... Овва! Хай б'ють. Або-то його болить? Колись боліло, а тепер ні. Лишень мамуня якось тут, як збив поливану мищину, як штовхнула його в бік, то таки почув. 1 донині чує...
Та най там. Підросте Маруня, інакше буде. Але коли вона підросте, коли то буде?
Тут Гринуньо аж задумався і не знав, чого йому страшно стало. Немов уперше почув те їдке зимно, ту самоту тиху, всю свою нужду. Та зараз і погадав собі: "Чого боятись? Та ж то день! Ще трохи та й прийду додому, мамуня насиплять у миску борщу і м'ятої бульби, потім спати, а завтра знов пожене гуси отут, на те саме місце, над брід". Глипнув, і той брід прийшов йому так, якби його не мав ніколи видіти, ніколи. І Гринуневі стало жаль.
Та почуття жалю не тривало довго, уступила місце почуттю болю.
Гринуня не раз боліло, але не так, як у ту хвилину. Його здавило під грудьми так, якби йому хто руку тамки всунув і вхопив, що там є, і держав, і давив. А тут його страх якийсь невідомий обхопив, страшенний страх. "Може, болячка?"
"Болячка" в уяві Гринуня, то було щось найстрашніше, що лишень може бути. Навіть смерті він не боявся*
Що смерть! Худа, як Стецева Палагна, з вищиреними зубами, з ясною косою. Ходить собі і косить. Прийде до чоловіка, шах, та й спокій. Він видів ту смерть під церквою на образі, а Стецева Палагна то-таки недалеко від них мешкає. Нема чого боятися.
Але "болячка", о, то погане!
Зелена, як ропуха, з качачим писком, із котячими очима. Дуже погана. Одна Горпина-ворожбитка вміє її виганяти з середини. "Лиши мене, — проситься болячка. — Десяте твоє покоління оминати буду, тільки лиши".
Л Горпина своє: вилази та вилази! І часом вона вилізе, а часом ні. Є така, що вилізе, а є така, що ні.
З їх Гилька то-таки не хотіла, хоч який був, корець пшениці брав; а "вона" його взяла.
Гринуньо тямить. То було тамтого року, на весну, в орання. Захорував Гилько, покликали Горпину, поклали його на вослін посеред хати і — виходи! То дуже смішно було.