Втікати?

Лепкий Богдан

— Втікати?.. А тож як?.. Видиш ці дерева? — Він рукою показав на садок. — Вони, сказати, не з землі, а з моїх пальців повиростали. Як зимою буря зачне вихитувати ними, то мені так, як коли б гостець мої власні руки крутив. А збіжжя. Колись тут вівсик вівсика кликав, а нині жито, що вуж не перелізе. А сіножать, а худоба, а пчола!.. Я на цій землі свої сили лишив, я тут своє серце з'їв, а тепер кажеш: тікай!

Полинялі очі з-під навислих бровів устромив у свого зятя так, що цей голову над скриню понурив.

В хаті бриніли мухи і при грудях молодиці хлипала дитина.

— Війна. Нібито перший раз цісарі воюють. А хіба ж я їм своєї шкіри під Кенігрець не носив? Чого вони ще хочуть? Мені спокійна старість належиться і тиха могила, отам, о, де мої батьки лежать, щоби наші кості на страшний суд не потрібували з усіх сторін світу докупи збігатися... Правда?

— Та воно нібито правда, але світ тепер не на правді стоїть, а на кривді. Вішають наших за зраду, а як ворог прийде, то буде вішати за вірність. Хочуть нас вороги наші, як той ліс, вирубати і викорчувати, щоби тут своє насіння насіяти. От що! Тому — втікаємо! Потерпимо, поблукаємо по світі, а колись таки вернемо на цей грунт, і буде він наш, а ми його. Ви, татуню, оцих маєтків і так не заберете до гробу.

— Фільософ! Вже то з вас, молодих, як котрий словом рушить, то так, як здохле теля хвостом. Не заберу? А щоб знав, що таки заберу. Наберу повні очі поля, села, цілої різної землі, останні мої гадки будуть про них, — не заберу?! А кого ж тут лишу, як не вас, а ви хто, як не я?., фільософ! Зять встав.

— Татуню, не пора тепер на розмову. Будемо по дорозі говорити. Дивіть, як люди в гори втікають. Я, кажуть, не дурний, послухайте мене хоч раз, — тікаймо! Прийдуть мадяри, повісять, о це вже хоч би й корчмар постарається, прийдуть москалі, скажуть: мазепинці і теж нас по голові не погладять; як же ми тоді лишимо Марію і Петруся?

Оба зирнули на молодицю, що з дитиною на руках сиділа біля печі, як Богородиця в старім іконостасі.

— Яке їм життя, коли нас не стане? Вона ще молода, ще нічого собі, а тут тільки диви, як нахлине вояків, ніби тих кабанів... Тьфу! — і він махнув рукою.

Старий ще раз глянув на доньку і внука і відвернувся до вікна. Від його широких плечей потемніло в хаті.

Чути було, як скрипіли ворота, іржали коні, торохтіли вози.

Село заворушилося, як муравлисько.

На майдані перед урядом громадянським викрикувала "навіжена Ксенька": "Не мають що робити та й воюють! Звоювала б їх сила Божа!.. А ви — тікайте! О, тікайте, як зайці перед хортами... Господарі, ґазди превелебні! Ксенька хвоста не задре разом з вами. Бо й пощо мені втікати? Голий розбою не боїться. На мене вже й чорт не злако-миться, не то москаль. Хіба б му сліпаки наверх повилазили..."

Ніхто її не слухав.

У стайнях худоба жалісно ревіла, ніби просила, щоб її без догляду не лишати.

Чепіль повернувся від вікна на хату.

— Збирайтеся! —А Ви?

— Нім зладжу віз, щоб були готові!

На порозі спотикнувся, мало головою об одвірок не луснув:

— Ігі!

Як коней вбирав у півшорки, то приговорював до них: "А справуйтеся добре. Де треба, спішіть, де треба, спокійно стійте і не полоштеся, бо тепер такі часи, що на всяку всячину треба дивитися. Доньку, внука і зятя привезіть назад. Пам'ятайте! А мене ви вже в остатну дорогу, мабуть, не повезете... Ого?.. Бог святий знає, як воно буде, та не буде так, як годиться... Ну, ну, не шарпай мене за рукав, бо розірвеш". І поплескав коня по гнучкій лискучій шиї.

Семен з Марією відсунули у ванькирі стару ковану скриню. Відважили дві дошки в долівці і відкрили мощену яму. Туди поскидали звої полотна, одіж, кожухи, всі статки, яких годі було з собою забирати. Наверх ішли книжки.

— Маріє, а вони ж не потухнуть? Шкода таких гарних книжок. Ми їх з тестем зі Львова з кождих зборів привозили. Скучно буде без них.

— Чи без одного буде нам скучно, Семене! Та чей же Бог дасть, що за який місяць вернемося назад. Кажуть, тепер війна не може довго трівати. Куль не стане.

— Коби-то, та мені якось інакше здається.

Дошки назад моцно прибили, і скриню на своє місце присунули. Ванькир замкнули на ключ. З привички, бо знали, що перед такими розбишаками, які тепер ішли, замків нема.

Ще не скінчили збиратися, як заїхав віз.

— Ну, виходіть там! — гукнув Чепіль.

Але вийти не так-то легко було, як сказати.

— Може б, ще тую тарілку забрати? Диви, яка гарна, поливана! Ти мені її аж з Кутів привіз.

— Та бери!

— А як же ми без образів будемо? Візьму Матір Божу Зарваницьку. Може, вона від нас яке лихо відверне.

— Забирай!

— А харчів чи не мало нам буде? Там, може, навіть і кукурудзи не садять.

Набрали більше харчів.

А потім попросили батька, щоби ще в хату зайшов.

Послухав. Випили по чарці, закусили хлібом і сіллю і посідали на лаві, як на відлеті птиці.

Нараз встали, поклонилися стінам на всі сторони світа і вийшли.

О, які ж тяжкі ті чоботи хлопські!.. Як з заліза...

Батько з донькою сіли посередині воза, де менше трясе. Семен взяв віжки до рук. Перехрестив коні батогом, і рушили з місця. Підручний спотикнувся, та він його не вдарив, як звичайно. Німина, мабуть, теж щось розуміє, може, щось прочуває.

Дитина плакала, ніби казала: "Куди ви мене везете? Я там не хочу!"

Марія зацитькувала її, а сама з жалю аж умлівала.

Батько сидів похмурий, як осіння ніч.

Не говорили до себе, ніби щось злого зробили.

Що діялося в селі, того й на воловій шкірі не списав би.

їхали скоро, щоб не бачити.

Та здавалося їм, що дорога стогне, що коліс щось хапається і не пускає.

За селом, на скруті, мусили спинитися. Натовпилося багато возів, ніяк було переїхати.

— Або їдьте, або возьміть набік! — гукнув Чепіль.

— Ая, їдь! А подавіть, яка там кумедія! — відповіли йому. Поставали на віз і дивилися.

Посеред дороги стояв Олексій, Божий чоловік, і проповідував: "Куди їдете, люде! їх ідуть визволяти, а вони втікають чортові в зуби. Кажу вам: завертайте! Нікому волос з голови не спаде. Спаситель наш гряде, уготовім йому дорогу, щоб не назвав нас рабами негідними... Завертай, кажу, а то голову розторощу!"

І підняв якусь ломаку і вимахував нею від рова до рова та полошив коні.