Гостей зустрів Олексій Капніст і повів на свіжу могилу свого батька, що височіла на крутому березі над Пслом, звідки відкривалися неосяжні простори, в сивизні яких потонули села, хутори, діброви. Сонце, лягаючи за гору, торкалося дерев, і вони горіли.
Іван Петрович став біля могили. Вітер куйовдив волосся на голові.
— Ніколи не повинна заростати бур'янами ця могила. А якщо якимись бурями її буде зруйновано, то наші нащадки відшукають цю кручу над Пслом і шануватимуть пам'ять поета-громадянина, автора "Оды на рабство", славетного онука грецького ватажка повстання проти гнобителів.
Гостинно привітала гостей простора хата. Олексій Васильович розповідав про своє ув'язнення в Петропавловській фортеці за участь у декабристській групі.
— Це ж так недавно тут за столом ми сиділи разом з тими, що зазнали тяжких покарань, — промовив Іван Петрович.
— Шкода Сергія Муравйова-Апостола — людини з ніжною, як у дитини, душею і мужнім серцем. А брата Матвія довічно заслано в Сибір...
— Я чув, що їх старенька мати ще жива. Може, завітаємо до неї у Хомутець?
— Не треба тривожити стару. Я недавно був там. Запустів колись гостинний дім, заріс навколо бур'яном. А вечорами моторошно виють сови...
Тривожно ятрилося серце Олексія Васильовича, і він тихо, ніби сам до себе, продовжував:
— Я не сидів у Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці. Але, перебуваючи в суміжному равеліні, знав, що в Олексіївський потрапили Рилєєв, Пестель, Каховський, Бестужев-Рюмін, Трубецький і наші друзі — брати Муравйови-Апостоли. Я не раз, припадаючи до ґрат, прислухався, вловлював нічні тривожні звуки, які здавалися тяжкими зітханнями, що неслися від равеліну, де переважно сиділи приречені на смерть. За тими ґратами сиділи наші милі, рідні друзі...
— Які люблячі серця мали вони в своїх грудях, — вставив Остроградськнй. — Я жив тоді за кордоном. Туди доносились глухі відгомони подій. Сподівалися, що хтось із учасників таємного товариства втече за кордон, розповість про все. Але сподівання були марними. Кажуть, що коли Волконському запропонували організувати втечу, він образився, бо вважав за краще стати перед царськими катами і загинути в рідному краю, ніж тікати з нього для порятунку. Так, декабристи любили свою вітчизну, любили її скорботною любов'ю...
— І рознесли свою скорботу по далеких просторах, — вставив Олексій Васильович, а потім розгорнув лист і прочитав привезене ним із столиці послання Пушкіна, що розповсюджувалося серед друзів у списках. Лилися слова, як повінь, що не збагнеш її простору. Здавалося, що фамільні портрети на стінах вітальні уважно схилялися, слухаючи слова Олексія Васильовича:
Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадает ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.
Вражені прочитаним, слухачі задумливо мовчали.
— Декабристи зазнали поразки, — обізвався Олексій Васильович, — над Вітчизною нависли хмари. Кращі її сини гинуть... А сини Павла Першого ніби мстяться за замордованого батька. І Олександр, і Микола наче тягнуть за собою чорну тінь батька — недоумкуватого сина Катерини. Жорстокий Микола Перший, придушивши повстання декабристів, заявив: "Революція біля порога Росії. Але вона не переступить цей поріг, доки я живу й дію". Шибеницями розпочав він своє царювання... А що буде далі? Густі хмари нависли навколо...
Мовчанка гнітила стривожені розмовою душі. Чути було, як десь цвіркунець свердлив тишу своїм сюрчанням.
Після розмови Олексій Васильович повів гостей у м'яко повиту диким виноградом альтанку. Пусткою і смутком повіяло від неї.
— Шкода, — зітхнув він, — заростає бур'яном доріжка, якою ходили колись до цієї альтанки Пестель, Волконський, Муравйови-Апостоли...
Вранці гості ще вклонилися могилі старого Капніста і залишили гостинну стару хату в Обухівці.
— Заїдемо спершу в Говтву, де колись оселився мій прадід — виходець із запорожців, — запропонував Остроградський.
Ще здалека виднілася біла церква на говтвянській горі, оперезаній Пслом.
— Її збудували запорожці. Заїдемо подивитися на ту мадонну, про яку я розповідав.
Коли зайшли в церкву, Івана Петровича насамперед вразила картина "Сорок святих". То була намальована ватага людей у запорозьких убраннях.
— Ніби мої троянці вирушають у похід! — вигукнув Іван Петрович. Потім підійшов до картини діви Марії. То була засмучена жінка в українському вбранні. Однією рукою тримала немовлятко, а другою журливо підперла щоку. В очах радість і біль матері. Біля її ніг намальовано кобзу, обрамлену віночком, наче вишиваним рушничком.
— Хто це намалював таку мадонну?! — аж скрикнув Іван Петрович.
— Якийсь художник-запорожець...
— То як же його звали?
— Невідомо... Мабуть, його пензлем мальовані мадонни і в решетилівській Михайлівській церкві, теж збудованій запорожцями. Може, рука того художника торкалася і тих малювань, якими оздоблено Межигірський монастир під Києвом.
— Яка сила почуття в цьому образі жінки-матері! Таким смутком і гордістю сповнені очі не тільки матерів, що пестять немовлятко біля свого лона, а й тих, які випроводжали своїх синів на подвиги.
— Кожен народ, що зберігає в переказах історичну славу, пишається гордістю своїх матерів.
— Я вас прошу, Михайле Васильовичу, берегти цю картину. До цього часу я думав, що наш народ, виплекавши прозору душу гордої своєю гідністю жінки, залишив її образ у пісні та думі і не породив у живописі свого Рафаеля... Але виходить, що майбутній історик скаже: "На цій землі недаремно жив народ, який мав свого Рафаеля, та не доніс його імені до нащадків".
— Я математик і хочу точно знати, в якому столітті з'явиться той історик?
— Таке століття настане! Коли народ досягає своєї зрілості, він тоді глибше осмислює своє минуле, сучасне і сміливіше дивиться у майбутнє. Так само, як і дозріла людина глибше роздумує про своє дитинство і мріє про щастя.
— Очевидно, це буде тоді, коли герої вашої "Енеїди" перестануть блукати далекими шляхами і зрощуватимуть плоди рідної землі у вільній праці, — додав Остроградський.
Поки відбувалася ця розмова, Семен Битий забрався на дзвіницю, а спустившись униз, вигукнув: