Одного разу під час чергового обходу його увагу привернула хвора, знесилена жінка. Сів біля її ліжка, запитав:
— Це ви та, що не пригадує свого роду? Жінка пильно подивилася і, зітхнувши, відповіла, — слова її виривалися з тяжким подихом:
— Ні... не та я, що не пригадує свого роду. Пригадую... То я тільки говорила так, бо доля навчила. А справді не загубила свого роду на тих стежечках-доріжках, якими водила мене лиха недоля... Якщо мої уста говорили про безрідність, то серце вимовляло інакше. Кажуть люди: який дід, такий і рід. А я знаю, що дід мій у походи ходив, невільників визволяв, свою дівчину-невільничку в турецьких гаремах шукав... Мати розповідала казки, співала пісні і померла від горювання за втраченою волею... Носила я у тяжких мандрах і горювання своєї матері, і згадки діда... Ні, я не безрідна мандрівниця-жебрачка... Ще я носила з собою дорогі мені пісні, які...
Жінка замовкла, взяла рушничок у руки. Червоні кетяги калини і чорним шиті листочки спліталися віночком на ньому... Збираючи сили, хвора тихо продовжувала:
— Жила я довго в монастирі черницею. Ігуменя наказала мені двадцять літ бути співачкою монастирського хору і двадцять літ кожну ніч проти суботи та в новорічну ніч стояти на колінах і замолювати гріхи. "А через двадцять літ, — говорила ігуменя, — настане полегшення і побачиш ти перед своїми очима ясним ангелом того, хто привітав тебе і сказав добре слово у твоєму страдному житті..." Молилась я... довго молилася... Минули двадцять літ... А полегшення не приходило... Не з'являвся ангел-утішитель... Я зневірилась і кажу ігумені: "Мабуть, даремно б'ю поклони..." Розгнівалась вона... Ти, мовляв, утратила віру, і царство небесне для тебе закрите... Відлучаю, говорить, тебе від сестер монастиря... Забираю назад черниче ім'я Феофанії... Іди собі, як і прийшла сюди, з своїм гріховним ім'ям Наталії, що не пам'ятає роду... Ото й пішла бродити по світу, як безрідна. Носила з собою ті пісні та надію...
Слухаючи розповідь, Іван Петрович пильно придивлявся до жебрачки. В її голосі й очах він вловив далекий відтінок того, що запам'ятав, коли в молоді роки зустрів кріпачку Наталю, вивезену з маєтку решетилівського поміщика Попова... Взяв суху руку хворої. Тяжкі роздуми-спогади нахилили його голову над ліжком знесиленої жінки, а серце щеміло від невимовного жалю.
Жебрачка вдивлялася в обличчя попечителя, розглядала сиве волосся, високий лоб... Ніби з туману виринали здогади. В очах промайнув згасаючий вогник тихої радості...
А через кілька днів похоронили безталанну. На цей раз за труною покійниці йшов аж до кладовища сам попечитель. Знаючи добре Івана Петровича, жителі міста зупинялися, багато з них приєднувалися до похоронної процесії. Жандармський офіцер, що їхав з Кременчука в колясці з своєю огрядною дружиною, зупинився. Це була літня людина в мундирі підполковника, з-під якого можна було помітити покалічене плече. Він покликав городового, запитав:
— Кого це так урочисто хоронять?
— Не можу сказати, ваше благородіє... Кажуть, якусь жебрачку...
— Дивні діла тут творяться... Беззаконня якісь повелися, прости господи.
— Якась мужичка... і стільки людей, — промовила його дружина і відвернулася.
Іван Петрович не глянув у бік жандармського офіцера. Та хоч би й глянув, то чи міг би впізнати в його тлустій, мов огірок, постаті того негідника Вербицького, що в нього стріляв за зневажання честі людини. А в особі огрядної пані чи впізнав би колишню вродливу дочку золотоніського поміщика? Та, мабуть, і ім'я її витруїли з пам'яті роки мандрівок, турбот і переживань...
Покійницю поховали поруч з могилою матері Івана Петровича. Ще довго залишався він біля свіжої могилки. Уже сутеніло, почав накрапати дощ, зволожуючи свіжонагорнуту землю. Здавалося, що дрібні краплини падають перлами невиплаканих сліз і своїм тихим плескотом розносять мелодію невільницького плачу, яку не вимовити словами.
48
Михайло Васильович Остроградський після навчання за кордоном та недовгої праці в столиці, де він набув ім'я видатного математика, приїхав у Полтаву, щоб звідси вирушити у рідні села Пашенне та Говтву. Він завітав до свого улюбленого вихователя Котляревського саме тоді, коли той лагодився теж у подорож в Обухівку до Олексія Васильовича Капніста. Іван Петрович мав намір побувати на Пслі, хотів уклонитися могилі старого Капніста Василя Васильовича, що недавно помер.
Збирався і Семен Битий, який занудився, живучи в місті.
— Коли гляну на шляхи полтавськії, — говорив він, — то хочеться разом з вітром помандрувати ними. Дивлюсь, як далеко понеслась курява шляхом, і хочеться наздогнати ту куряву, побрататися з нею. Дарма що одна нога в мене шкутильгає, а все-таки я можу ще добре ходити.
— Помандруємо всі разом, — обізвався Остроградський. — За мною вислали з рідного села добрих коней і простору бричку. Розмістимося всі в ній і поїдемо. Та нарешті, Іване Петровичу, час уже виконати обіцянку побувати у наших краях. Пригадуєте, як я розповідав про намальовану мадонну, за яку зазнав покарання від законовчителя?
— Добре пригадую ту шкільну подію. Але це не зовсім буде зручно для вас... Де Обухівка, а де Говтва?
— Нічого... Я охоче заїду в Обухівку до свого приятеля Олексія Капніста. Ще студентом приятелював з ним.
— Добре, — відповів Іван Петрович і звернувся до Семена: — Це ж, Семене, той самий Мишко Остроградський, що про нього ми колись розмовляли, як ще навчався він у Полтаві...
До схід сонця запряжена у добру бричку пара коней трюхикала шляхом. Поганяв вусатий кремезний чоловік. Сидячи в бричці, Остроградський розповідав про свою подорож за кордон, про життя в Парижі. Розмова переходила на жваві дотепи. Котляревський розповідав нові анекдоти. Іноді вставляв і Семен своє, як він говорив, слово з перцем.
Видався весняний тихий день. Повітря ледве коливалося, п'янило мандрівників. Розкішна земля, ніби пишна вродливиця, зачаровано мліла, вбираючи на повні груди сонячні щедроти та переливаючи їх у кожну билинку. Непомітно переїхали через Говтву і ще до заходу сонця були в Обухівці.
— Люблю оцю старосвітську, криту соломою хату, — кинув Остроградський, коли бричка зупинилася біля порога.