— У ваших простих словах багато мудрого і переконливого, — погоджувався Новиков. — Я заздрю, що ви живим словом потрапили на шлях єднання з народом. Але це тільки перші кроки на тому шляху...
Та хвороба Новикова ускладнювалась, серце відмовляло йому служити. В останню зустріч він просив дещо написане передати товаришам.
— Передайте Муравйову-Апостолу... Він тепер у Чернігівському полку...
То були останні його слова.
Іван Петрович схилив голову над померлим, подумав:
"Коли згорає палке серце, то світ його горіння залишається, щоб перемагати темряву".
44
Всю країну сколихнули події у грудні 1825 року. Звістки про них поволі докотилися й до Полтави. Але розмови велися тихо, обережно.
Напівголоса полтавці називали Сергія Волконського та інших, що їх більше як сотню чоловік заслано на каторгу та на поселення в Сибір. Кажуть, і полтавський генерал-губернатор Рєпнін засумував за своїм братом.
Розповідали про п'ятьох повішених на валу Петропавловської фортеці. Серед них і відомий полтавцям Сергій Іванович Муравйов-Апостол. Ішли поголоски, що він зірвався з шибениці, коли вішали, і переламав собі ногу. А коли знову жандарми підіймали його на шибеницю, він промовив:
— Бідна Росія. І повісити не вміють пристойно...
А як доповіли про це новопризначеному шефом жандарм мів остзейському графу Бенкендорфу, то той відповів:
— Навчимося вішати во ім'я благоденства імперії...
Героїв 1825 року почали називати декабристами. Здавалося, що шибениці Петропавловської фортеці кинули сіру тінь на всю країну. А в столиці новий імператор Микола І посилив паради, муштру і заснував "Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії" для політичних розшуків, доносів, таємного слідства та покарання "державних злочинців".
Все це тривожило Івана Петровича. Над театром встановлювався жандармський нагляд, посилювалась цензура на театральний репертуар, що здійснювалася через так звану "п'яту експедицію" при Третьому відділі. Захоплення українськими виставами викликало підозріння й доноси таємних агентів, введених шефом жандармів Бенкендорфом.
Коли Стеблін-Камінський їхав у столицю, Котляревський попрохав його завітати до Ореста Сомова, передати листа і рукопис повного тексту "Енеїди" та довідатись про можливість його надрукування.
Всі події наклали печать і на зовнішній вигляд Івана Петровича. Він став задумливіший, на чолі поглибилися зморшки.
Часом приносив якісь розголоси Семен, бо він кожного свята ходив чи на базар, чи до собору, або монастиря, де найбільше збиралося люду, велися розмови.
Стояла глибока засніжена зима, коли Семенові одного разу трапилася дивна зустріч. На Монастирській вулиці, де гурбилися, ніби виставлені рядами напоказ, жебраки, він помітив чоловіка в якомусь дивному старому чернечому клобуці. Засмальцьований драний кожух підперезано вірьовкою. Чоловік тримав у одній руці дерев'яну ікону з зображенням Афонського монастиря, а другу простягав до перехожих, мовлячи:
— Подайте, що милість ваша, на Афонський монастир! Підійшовши впритул до чоловіка, Семен почав придивлятися до нього. Від несподіванки чоловік здригнув і почав хреститися:
— Свят-свят... Спаси, господи, і помилуй. Семен зайшов з другого боку, глянув у обличчя. Чоловік знову:
— Свят-свят... Спаси, господи, і помилуй.
— За кого це ти, Іване, так сердечно молишся? — запитав, посміхаючись, Семен.
— За спасіння, — відповів той.
— Від кого ти спасаєшся після того, як не добили нас з тобою турки під Слободзеєю?
— Е, брате, то вже забулося... А тепер інше спасіння... Біда драна прийшла й до Івана!
— Для чого ж ти оцю святу покришку носиш? Пізнавши свого давнього друга, з яким разом воював Проти турків і разом потрапив у лазарет, чоловік посміливішав. Він навіть пригадав ім'я давнього побратима.
— Запитуєш, Семене, для чого ношу оцю дерев'яну розмальовану покришку? Багато треба розповідати, друже... Скажу лише тобі так, як колись від тебе чув. Всі ми під богом ходимо, як запряжені коні під наритниками... А втім, якщо зайдемо погрітись до шинкарки, то розповім тобі все по порядку.
— З нагоди такої зустрічі, Іване, та й на ознаку свята не гріх і до шинкарки заглянути.
Чоловік зняв з голови чернечий клобук, струсив з нього навіяний сніг, обтер рукавом кожуха ікону.
— Отак буде краще... А цю афонську покришку в торбу... — промовив, рушаючи за Семеном.
У шинку було повно людей. Тютюновий дим обволікав постаті тих, що сиділи на лавах за столом. А ті, що куняли під стіною на долівці, здавалися вкутаними сивим туманом. Дехто співав, дехто лаявся. Якась п'яна баба верещала в кутку, п'ючи з чоловіками, намагалася заспівати "Ой п'яна я, п'яна", та голос її зривався, деренчав розбитим глечиком і розсипався у загальному гаморі. Пахло згаром, потом, вологими кожухами, горілкою та кислою капустою.
Семен не знайшов вільних місць за столом. Та Іван заспокоїв його:
— Сядьмо на долівці, під стінкою. Це місце для грішних, а праведні хай за столами... Він витяг з торби афонську ікону.
— Це буде замість столика... Така рахуба, що й молитися до неї можна, а можна і в господарстві використати. Хай запахне горілкою і святим, намальованим на дощечці.
Семен приніс від шинкарки жбан горілки. Іван витяг з торби хлібину і шматок сала.
— Це все зароблене на Афонський монастир... Прости, господи, нас грішних, — посміхнувся і почав краяти ножем хліб і сало.
Пили горілку по черзі нахильці із здорового жбана. Іван почав трохи п'яніти, розсупонив себе від вірьовки. Далі спроквола почав вичитувати, ніби по написаному:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа... Чи любить бог царів земних? Ні, не любить! Бо вони прокляті! Про це пише глава восьма "Книги царств": "Собрашася мужи израилевы й приидоша к Самуилу и рекоша ему: ныне постави над нами царя... И рече Самуил к людям, просящим от него царя: сие будет правда царева: сыны ваша возмет, й дщери ваша возмет, й земля ваша одесятствует, й вы будите ему рабы й возопите в день он от лица царя вашего". — Перевівши дух, Іван додав: — То значить, що сам бог застерігав людей від царів, що вчинили рабство на землі.
— Де це ти, Іване, такої грамоти набрався? — запитав Семен.