Після від'їзду трупи Іван Петрович поніс смуток до свого дому. Довго нерухомо сидів у кріслі. У дзеркалі відбивалася його задумлива постать. Тепер видавалося обличчя змарнілим, а волосся на голові занадто посивілим. Зненацька вронив слова:
— Промайнуло мрійне моє легкокрилля, як світанкові сни...
Підійшов до вікна, дивився в сіру надвечорову імлу, що повивала схили до Ворскли. З кожною хвилиною вона ставала сірішою, замутненою сутінками. Так замулюються і хвилювання, що не виливаються в глибокі почуття.
Перевів зір на стіну, де висів портрет Щепкіна. Скільки в цій людині задушевної простоти, щирості! А від тієї не залишилося навіть портрета. Промайне рік, і час зітре з пам'яті грайливі риси її обличчя.
Рука потяглась до скрипки. От вона — давня, незрадлива подруга почуттів. Припала вже пилом. Одна струна обірвана. Налагодив і заграв. Полилася така задушевна мелодія, що, здавалося, ніякі понурі хмари не могли зупинити її плину.
Як завжди у хвилини тяжких роздумів, коли серце надривалося й тужило кривавими слізьми, ніби в гості до поета приходили його нерозлучні герої — биті вітрами, палені сонцем, сповнені добродушного гумору троянці. Єдналася тиха печаль із теплим сміхом, набували широчини мотиви героїчного, що лилися з чистих джерел пісні й думи.
"Адже народ ридаючи сміється і тим сміхом прокладає шляхи до перемоги", — думав поет.
Він ніби вдивлявся зблизька в свого героя і переконувався, що Еней зріс, загартувався, змужнів за останні роки, як змужніли творчі думки. Події Вітчизняної війни, діяльність перших борців за волю вітчизни поклали печать дозрілості, героїчної романтики і на думи поета, і на його героїв. Тепер здавався і сам Еней бувалішим, завзятішим. Замість безшабашного гультяйства в ньому більше виявляється рис благородства, відваги, рицарської честі. Таким подихом наснажували літературу патріоти — буревісники нових боїв за честь і право людини. Тому тепер в уяві поета Еней —
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса князь;
На нього всі баньки п ялили,
І сами вороги хвалили,
Його любив всяк — не боявсь.
Здавалося, що похід очолених Енеєм троянців освітлено сучасними подіями в суспільному житті. Вітчизняна війна 1812 року, виступ на історичну арену революційної фаланги провісників волі внесли новий, живий струмінь у літературу. Тому й троянці
... були готові
І до останньой каплі крові
Свою свободу боронить...
Проривається у рядках поеми дух вольності, притаманний поетам нової генерації. Один із них, Володимир Раєв-ський, закликав:
Друзья! В пылу огней сраженья
Обет наш — пасть иль победить!
Молода плеяда письменників-романтиків підносила високі почуття любові до вітчизни, ненависті до деспотизму. Вдавання до романтичного історизму, прославлювання героя-патріота стає суттєвою ознакою естетики письменників, об'єднаних у "Вільному товаристві любителів російської словесності", з яким спілкується Котляревський. Він веде своїх троянців на завершення перемог і закінчує вистраждану роками поему "Енеїда"...
Ранок застає його за столом. Лице стомлене, а в очах не згасають іскри творчого вогню.
З'явився Новиков. Він тримав у руці журнал "Соревнователь просвещения й благоденствия" за 1821 рік, номер 16-й.
— Іване Петровичу! — гукнув ще з порога. Далі розгублено наблизився, запитав: — Ви хворі?
— Ні, лише не спав цієї ночі...
— То слухайте приємну звістку. Вас прийнято почесним членом "Вільного товариства любителів російської словесності". — Далі зачитав із журналу: — "Поважаючи відмінне знання в науках і вітчизняній словесності..." — Потім кинув читати: — Чого ж мовчите, не радієте? Це ж наші там керують! Це ж там наш друг, однодумець Федір Глінка!
— Дякую за повідомлення...
— Ви розумієте, що це означає? Розумієте, як підноситься наше полтавське товариство, яка шана мові, що нею розпочали ви літературу? — Потім тихо і багатозначно додав: — Тепер нам треба частіше зустрічатися.. Багато є діла... Ой багато, багато...
Кожна зустріч з Новиковим поволі зв'язувала Івана Петровича з діяльністю таємного товариства, хоч в його члени він не вступав.
На нараді у Києві учасників таємного товариства, керованого Пестелем, Новиков одержав завдання поширити діяльність у Полтаві. За пропозицією Пестеля тепер замість "Союзу благоденства" було створено Південне товариство з окремими управами. На чолі Тульчинської управи став Пестель, на чолі Кам'янської — Волконський і Давидов, на чолі Васильківської — Сергій Муравйов-Апостол.
Повернувшись з наради, Новиков розповідав:
— У Києві серед молоді про вас, Іване Петровичу, іде добра слава. Там знають вашу "Енеїду" і "Наталку Полтавку". А тому і Полтаву тепер вважають містом культурного розвитку. Наше місто з "Ворсклом — річкою невеличкою" стає містом слави.
— Ми робимо в Полтаві все, що вимагається від просвітителів, — зауважив Котляревський.
— Робимо багато, але не все, що вимагав від нас час...
— А чого не вистачає?
— Вистави, благодійні заклади, поширення духу вольності — все це добре... Але нам треба в безпредметний дух вольності вкласти конкретні нові ідеї... Події розгортаються, наша країна напередодні значних потрясінь. Ми не можемо згорнувши руки чекати цих подій. Ви це повинні добре розуміти, бо знаєте історію... Тепер уже не масонська ложа нас цікавить, а дещо інше, значніше, радикальніше! Даю вам таємно прочитати написані роздуми про важливі справи.
Розмови Новикова викликали в Івана Петровича багато роздумів.
Та недовго відбувалися зустрічі з цією палкою людиною. Новиков тяжко захворів. Його перевідав Іван Петрович. Сів біля ліжка, слухав тихі слова:
— Ми віримо, світло переможе темряву ночі... Наближаються грізні часи...
В глибокому погляді друга Іван Петрович побачив багато щирості, натхненного людинолюбства. Це викликало його на задушевну розмову.
— Ви говорите про темряву ночі, — почав він. — Темрява ночі особливо відчутна перед світанком. Про це я вже говорив у свій час і на зборах масонської ложі. Тепер ще хочу додати дещо. Мене тривожить думка про прихід бажаного світанку. Яким він буде? Справді сонячним чи занадто грозовим?.. Мої мандрівники-троянці завершили свої блукання. Який поет з'явиться, щоб повести їх далі у невідомі світи, крізь темряву століть? Я думаю про долю своєї країни, свого долею прибитого народу. Вірю в його відродження і розквіт. Знаю, що ви і ваші товариші поділяють цю думку. В піклуваннях вашого товариства багато романтики, багато мрійництва. Ви знаєте мудрі біблійні слова про те, що запалену свічку треба ставити не під спудом, а в світильник, щоб світила всім. Це треба пам'ятати і прокладати шляхи єднання з народом...