Офіцери загомоніли. Звівся Котляревський з повним келихом у руці:
— Панове! Підношу цей келих за мерзотника і негідника!
З цими словами ударив келихом об підлогу так, що бризки полетіли на присутніх, облили мундир Вербицького. Краплини повисли на його вусах.
— Як смієш? — раптово протверезився Вербицький. — Це образа офіцерської честі! Образа дворянина за якусь там кріпацьку душу!
Зчинився лемент.
— Панове!
— Не можна так!
— Заспокойтеся!
Вербицький продовжував верещати:
— Викликаю за образу честі на дуель! На дуель! Коли трохи улігся лемент, Котляревський твердим голосом відповів:
— Виклик на дуель приймаю...
На цьому обірвалася гулянка. Офіцери розходилися. Залишилась над столом непорушне висіти срібна татарська шабля.
11
Повний місяць лукаво, з таємничою усмішкою, зазирав у вікно. Чи то усмішка приязні, чи докору? Прозора хмаринка його обволікає і непомітно розпливається, розтає, щезає.
Чи не так і життя людське? Навернулися на думку слова, прочитані у сіренькій книжечці "Наркісс", яка з'явилася новинкою у цьому році. Кажуть, написав її якийсь мандрівний філософ, але його прізвище не позначено на оправі.
Може, той мудрець Сковорода, що про нього ходять перекази?
Хотів збагнути правду тих слів: "Всяк єсть тем, чиє серце в нем... О серце, бездно всех вод й небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь й содержишь..."
Уже й місяць заховався, ніби проковтнуло його небо, гаптоване позолотою незмірних тисячоліть.
Знав, що вранці пострілами двох пістолів вирішиться хистка доля. Але чомусь думки линули в минуле. Пригадувалася рідна хата на горі, звідки далеко видно надворсклянські простори Полтавщини. Ще хлопчиком з цієї гори взимку не раз з дітворою спускався вниз на дерев'яних санчатах. А коли, бувало, закурликають перші журавлі під хмарами, нісся мріями за ними в невідомі краї. Разом з курликанням западали в душу мелодійні веснянки.
І все це таке рідне, близьке. А ще рідніше звучить знайомий голос, вириваючись із пітьми ночі, — голос матері. Вона тихо співає:
Ой Іване, Йване,
Дитя моє кохане...
Розповідає пісня про долю сина, що, дійшовши гожого зросту, залишив рідну хату і подався у світи шукати омріяного щастя. В пісні степова дорога постелилась у сизу тривожну далечінь.
Поволі материна пісня тоне в кобзарському співі. Кобзар сивовусий, у білій сорочці, край битого шляху. Звуки бандури несуть невільницький спів на тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений...
Прокинувся, коли ще ледь засіріло світанком небо. Місяць заховався. Тривожно народжувався день, ведучи за собою невблаганні несподіванки.
Ішов до умовленого на березі Дніпра місця зустрічі з своїм запеклим ворогом. Залишав мереживо слідів на припалій росою стежці. Зволожена нічною прохолодою, пахла травами наддніпрянська земля. Так вона пахла і в надворсклянській низині, коли малими ногами ходив з дідом до річки ловити рибу. І такі ж голубі світанки вкривали тоді розкішну землю, і так же прокидалася від подуву вітерця хвиля на воді.
Пив усією душею чарівну гармонію світанку, як чисту джерельну воду, що тамує пекучу жагу.
Ось і призначене місце...
Три явори на березі. Під ними забовваніли чоловічі постаті. Один пішов назустріч, привітався — то земляк з Петербурга, з інспекційної комісії. Погодився бути секундантом.
Показався на обрії червоною дугою краєчок сонця, гублячи проміння, обволікаючи кумачевою пеленою верхів'я яворів.
Секунданти перевірили пістолі, відміряли умовну відстань. Рвучкими кроками Вербицький вийшов на лінію. Котляревський, не кваплячись, теж зайняв свою позицію: огидно було стояти супроти такої знахабнілої нікчеми.
Хвилина, і гримнули постріли. Вербицький поточився, випустив пістоля, упав, кров залила йому ліве плече. У Котляревського кулею зірвало лівий погон. Він гидливо швиргонув на землю пістоль, з якого курився легенький сизий димок, а сам круто повернувся і з похиленою головою пішов геть від яворів, над якими закружляло, зловтішно каркаючи, сполохане гайвороння.
Сонце виринуло над розкішною землею і золотом сипало на неї свої щедроти.
Іван Петрович ішов бур'янами навпростець, сполохуючи жайворонків. Простував до казарми, що здавалась йому сірою, непривітною марюкою, яка гнітить думку і волю живої людини.
Не дійшовши казарми, зупинився на белебні. Душа ридала, прагнула вимовити скорботу ображених почуттів.
До Котляревського підійшов секундант, що весь час ішов слідом, тримаючи в руці зірваний кулею погон, не спускав приятеля з очей.
— Іване, ти зблід. Може, принести води? Ти наче п'яний?
— П'яний... Тільки не від питва, а від кривди лихої...
12
На негайний виклик командира полку Котляревський не з'явився через хворобу. Якась байдужість до всього навколишнього опанувала ним. Байдужий був і до друзів, які перевідували його. Зате в думках охоче зустрічався зі своїм Енеєм та його ватагою троянців. Як завжди, Еней скидав убрання стародавнього римського воїна і одягав козацький жупан. Тоді линули думи туди, де розквітала хоробра звага і несла на різьблених човнах-чайках помсту до гаремів турецького султана. А хвиля кидає човни, піниться і грає розбурхане море. Нема краю його грізним просторам, нема впину завзятим мандрівникам.
Та поволі вітер ущухає, залягає хвиля. Курять люльки мандрівники, шукачі нових берегів. Минають і заклятий острів чарівниці Цирцеї, пливуть все далі й далі. Співають пісні, а сонце виграє промінням, розсипає веселку по хвилі морській.
Перед веде безстрашний Еней. Після мандрівки в пекло він стає ще буваліший, завзятіший. Що йому пекло і щасливе царство Плутона з манірною Прозерпіною? Він мандрує до вимріяних берегів. Йому з троянцями належить майбутнє, бо недаремно оглянув пекло не з олімпійських висот, а спустився в нього крізь вікові напластування грішної землі.
Не раз у поезії народжувалися герої, які ходили в пекло і поверталися з нього загартованими в горні народних страждань. Так помандрував у пекло і середньовічний флорентієць Алігієрі Данте.
Настирливі, колючі думи відхиляють завісу століть, і з'являється та, що стала музою творця "Божественної комедії", натхнула співця — переможця пекла. То була зореподібна Беатріче. Та хіба одна вона? Проходять віки, відроджуються, виступають на історичну арену нові народи, породжують богорівних героїв, що черпають силу всеплодющої землі, повитої рідними піснями та сонцем. І народжуються нові Беатріче, наснажують красою думи поетів.