— Не стало Наталки? — тривожно перепитав.
— Так-так, Наталки... Тієї, що привіз пан разом з вами. Пам'ятаєте?
— Та ще й як пам'ятаю! А розшукували її?
— Наші дворові люди розшукували, пан бідкається. Така дівчина і запропастилася.
Звістка тяжко вразила Івана Петровича.
— Друже, Микито! Дуже прошу тебе розвідати, розпитати людей, дівчат, парубків, чи не чули чогось про Наталку. Коли що, то знайди день і поспішай сюди, до мене. Я живу он там, у флігельку. Віддячу тобі. Зробиш?
— Для вас все ладен зробити.
— Спасибі, Микито.
У штабі Іван Петрович просив відпустку для виїзду в родинних справах. Але виявилося, що таку відпустку можна одержати тільки після закінчення роботи інспекційної комісії, що прибула в полк на чолі з генералом Дотішампом.
Повернувшись до своєї кімнати, Іван Петрович не міг знайти спокою. Линула у безсонній каламуті ніч. Ніколи його не тривожила так думка про Наталю, як тепер. Пригадувалися найрізноманітніші подробиці зустрічей з нею.
То ніби вчувався її голос — тоді насторожено підводився з ліжка, прислухався. Переконувався, що то вітер шарпонув листя за вікном. То ввижався рушничок, вишитий її рукою. Здавалося, що червоні кетяги калини на ньому бралися полум'ям і пекли груди...
Вранці поспішав у військову частину. Саме випадала традиційна зустріч офіцерів.
Вояки полку пишалися тим, що їм дісталася стародавня срібна татарська шабля, подарована Суворовим сотникові Чорноморського козацтва, яке під командою Антона Головатого брало участь у російсько-турецькій війні 1787 — 1791 років. Тоді в штурмовій бригаді, що добула фортецю Ізмаїл, сотник, виявивши великий героїзм, був тяжко поранений і перед смертю передав подарунок своїм товаришам. А потім шабля дісталася воїнам Сіверського полку. Тут установилась традиція — щорічно відзначати пам'ять померлого героя і присуджувати татарську шаблю-красуню до наступних поминків тому, хто виявить лицарську сміливість і дотепність у розмові та поведінці.
Цього разу поминки збіглися з прибуттям у полк генерала Дністровської і Кримської інспекції Дотішампа. Такі інспекції завжди супроводилися переміщенням офгцерів та переглядом рангів. Тому була нагода зійтися всім офіцерам, як завжди, на околиці міста в просторій кімнаті жінки, яка добре готувала страви і вміла догодити своїм гостям.
Срібна кривуляста шабля висіла над столом, заставленим напоями та закусками.
Івану Петровичу випало сидіти супроти офіцера Вербицького, який завжди тримав себе на бенкетах зухвало, розгульне, а коли доводилося випивати, повторював:
— Не посоромимо честі офіцера!
Велися жваві розмови про новини, привезені із столиці офіцерами інспекційної групи.
Але найдотепніше розповідалося про власні пригоди — і дійсні, і вигадані.
Найбільше намагався виявити кмітливість та дотепність Вербицький. Він без всякого сорому розповідав про свої зухвалі пригоди, обливаючи брудом циніка все найсвятіше в почуттях людини. А до того ще й робив висновки:
— Автор "Дон-Жуана" мало розумівся на тому, про що писав. Коли б мені довелося писати такий твір, то я багато чого доповнив би такого, що й не снилося тому Дон-Жуану. От що, панове!
— Панове! Вербицький писатиме романи! — гукнув хтось.
— Хай пишуть інші, дивлячись на мене... Я вам можу таке розповісти, що ви тільки очі вибаньчите, а дехто може від заздрощів облизатися... Ось ще вип'ю келих та зберуся з думками і розповім про свою останню пригоду.
При цих словах Вербицький поглянув на Котляревського, від чого Івану Петровичу стало неприємно й тривожно.
Котляревський повагом звівся, почав розповідати казку про мандрування святого Петра по землі:
— Було це тоді, коли святий Петро наглядав за райськими душами. Покликав його бог до свого престолу та й каже: "Ой Петре, недобре ти наглядаєш за своєю райською кошарою. Бачу, з кожним днем втікають із раю душі, як із кріпосницького двору". — "То й не диво, — відповів Петро, — якби по чарці горілки давали в раю, то сиділи б праведні душі. А без горілки і біс їх не вдержить. Аж перелази тріщать — розбігаються". Насупився бог, сидячи на престолі, та як гукне: "Ти мені не говори такого! Я цар над царями і владар над землями й морями! Я тебе на Сибір запроторю за неслухняність!" — "Слухаю, ваша величність", — говорить переляканий Петро. А бог струже йому, аж охрип від крику: "Іди на землю, зупиняйся біля кожного шинку, придивляйся, чи не пиячать де втікачі з раю, жени їх у потилицю, хай повертаються!" — "Слухаю, ваша величність", — тільки повторює святий Петро. "Та придивись за військовими... Може, стрінеш якесь земне створіння з закрученими вусами. Придивись. Там є такі, що ні по бенкетах не шляються, ні чужих жінок не крадуть, ні дівчат не знеславляють, ні вусів угору хвацько не закручують". — При цих словах оповідач глянув на Вер-бицького, який слухав, піднісши догори пальця. — А далі бог наказує Петрові: "Як зустрінеш такого, то бери його на огненну колісницю і тарабань галопом у рай, бо нам потрібні й такі люди". А Петро тільки повторює:
"Слухаю, ваша величність". — "Пошукай, — наказує далі бог, — дівчину Наталку і запитай, її, чи не поглумився хто над нею?"
— Е, ні! — обірвав тут розповідь Вербицький. — її чорти вхопили і понесли в геєну вогненну!
— Панове! — загукали офіцери. — Хай Вербицький розповість про те, як чорти вхопили дівчину!
— Можу розповісти, аби срібну шаблю присудили мені, — погодився Вербицький.
— Давай!
— Слухаємо!
П'яним голосом Вербицький почав:
— Бенкетували оце недавно в мого приятеля-поміщика. Випили досхочу. Лягли спати, а мене сон не бере. Упала в око служниця. Така струнка, чепурна. Задумав украсти дівчину. Невелика ж цяця, кріпачка... Крали ще й не таких! Чому нашому брату, військовому, не потішитись при нагоді... Коли всі поснули, я'підікрався до дівочої опочивальні, накрив сонну шинелею, та на коня, і гайда аж до Дніпра під розлогого дуба. А вона плаче, проситься, тремтить від переляку. Сказано — дурна, не бувала ще в наших руках. Тільки я надумав її приголубити, а вона як рвонеться з моїх рук та з дніпрової кручі шубовсь у воду... Лише гукнула: "Рятуй мене, дубе!" Та й за водою... Пропала марно кріпацька душа... Ха-ха-ха! — залився сміхом.