— Ти грабіжник. Скільки солдатських наділів захопив? Скільки солдаток скривдив?
— Повний двір коней.
— Та хіба в нього тільки коні? А корови, а свині, а вівці? Поміщиком став.
— На сльозах наших та на горі нашому своє багатство нажив.
— А хто ж вам заважає наживати? — огризнувся Лук'ян, злобно оглядаючи бідноту.— Зумійте й ви... Спробуйте, а ми подивимось, що у вас із того вийде. Тільки я скажу — не піл силу вам такий розмах... Надірветесь... Еге ж! Для великого діла кмітливість потрібна, капітал... Правильно я кажу, граждани? — знову метнув Лук'ян очима до своїх, сподіваючись на їхню підтримку.
— Вірно, Лук'яне4 Івановичу, вірно! — почулися звідти дружні голоси, які надали Лук'янові ще більшої сміливості й нахабства.
— А так що ж виходить? Ви хочете на шармака чужим добром поживитися. Ні, ти зароби. Ти своїм горбом зароби собі капітал, тоді я тебе поважатиму. Тоді я перед тобою навіть шапку скину. Ось тут кричать різні... "грабував, мовляв, наділи солдатські". А спитайте їх, солдаток, хіба не давав я їм хліба чи пшона, картоплі? Давав... Завжди давав... Не відмовляв нікому.
— Як павук, обплутував їх своїми сітями. Адже ти шахрай! Ти землю в мене забрав? Кажи, забрав?
— Я не шахраював. І ти мене такими словами не ображай. Я все робив законно. Маю бумаги.
— То був царський закон, а тепер ми свої закони встановимо.
— Ні, громадяни, помиляєтесь, такого права вам ніхто не давав.
— А ми у тебе й питати не будемо. Хіба ти людина? Хіба в тебе є совість?
— Вовк ти, а не чоловік.
— Розкажи краще народові, як розпутничав у Софіїному домі.
— І про сторожку... Адже там теж гульбища влаштовував.
— Це до справи не стосується. Баба є баба, що з неї спитаєш? А нам тут треба вирішувати державні справи. Правильно я кажу, граждани?
— Знаємо тебе. Досить. Злазь з трибуни!
— Не заважайте йому. Тепер свобода слова. Говори, Лук'я-не Івановичу.
— А ми не хочемо його слухати. Ми, жінки, не хочемо бачити його поганої морди.
— Чуєте, яким він тут добрим прикидається. "Завжди давав... Не відмовляв нікому..." А потім за той нещасний пуд картоплі працюєш так, що сіль на тобі виступає.
— Глитай!
— Куркуль!
— Кровопивця!
Лук'ян ще трохи постояв на трибуні, слухаючи скривджених ним жінок, а потім не витримав, плюнув з досади:
— Сороки безхвості, слова не дадуть сказати.
— Молодиці, гляньте, та він ще й плюється!
— Злазь з трибуни, злазь, а то ми тебе стягнемо звідти самі.
— Розпусник!
— Глитай!
— Хапайте його, жінки!
На трибуні з'явився Метелик. Ploro поява була такою несподіваною для Лук'яна, що він розгубився, похапливо одягнув свого картуза і, кліпаючи рудими віями, занімів одразу. В Лук'янових очах спалахнув такий страх, наче він чекав, що ось зараз Метелик розмахнеться і з усієї сили вдарить його кулаком просто в обличчя. Але всі чули, як Метелик, дивлячись Лук'яиові просто у вічі, спитав:
— Бумаги, кажеш, у тебе маються? А яку ти мені бумагу покажеш? Яку даси відповідь?.. Навіщо дружину мою занапастив?
— Вона стріляла в мене... Я два місяці пролежав у лікарні... Я міг померти... Я...— і Лук'ян лякливо позадкував до сходів, що вели з трибуни.
Хтось з натовпу погрозливо вигукнув:
— Бий його у потилицю, бий!
Але Метелик стримався, не вдарив. Давня драма, про яку майже забули в слободі, раптом постала в пам'яті слободян. Бачили люди, як Метеличиху одразу ж після суду відправили стражники до повітового міста. Багато було тоді різних чуток, розмов, щирого співчуття солдатці, навіть сліз. Але минали дні, і нові події заступили в пам'яті людей Метеличиху та її сипа, що пропав без вісті. А сьогоднішня несподівана зустріч Метелика з Лук'яном воскресила минуле, нагадала людям про велику кривду й несправедливість, що їх вчинили слобідські верховоди солдатці. Люди з жадібною цікавістю чекали, що ось зараз Метелик почне розповідати їм про свою дружину і вони дізнаються, чи жива вона, де відбуває покарання, чи скоро повернеться додому. Але Метелик кілька секунд стояв на трибуні з пониклою головою. Тисячі очей стежили за ним, розуміючи його хвилювання, яке не в силі він був одразу перебороти. Це хвилювання мимоволі передалося багатьом людям, що добре знали його, і воно викликало в їхніх серцях жалість до солдата і співчуття.
Але ось Метелик хитнув головою, наче скинув з плечей важкий тягар. Зволоженими очима глянув на майдан, де було стільки знайомих, добрих облич.
— Є правда на світі, але є і кривда,— почав він.— Я цілував хрест і євангеліє, приймаючи як воїн присягу. Три роки сидів в окопах, був поранений. Чому, спитаю я вас, товариші солдати, ми кров'ю своєю поливали далекі галицькі поля? Та тому, мабуть, що куряча сліпота заважала нам бачити правду, темнота наша, відсталість. І тут аптекар Лякін правий. Але вилікували нас не таким способом, як лікували від курячої сліпоти жінку її сусідки. Революція розкрила нам очі, і ми побачили, зрозуміли, де наші справжні друзі, а де закляті, смертельні вороги. Ану, підніміть руки, у кого Лук'ян Безсалий відібрав землю за борги.
Десятки рук підвелися в ту ж хвилину над головами. Загомонів народ:
— Усіх грабував. Нікому не давав пощади. Навіть сиріт не жалів.
— Аби по закону брав. У нього на землю бумаги є,— попробував було заступитися за брата Трохим Іванович, але цим заступництвом тільки викликав ще більше обурення солдаток.
— Ти теж не кращий за свого брата,— кричали вони, розмахуючи перед ним руками.— Скільки маєш прибутків з бакалійної крамниці? Ну, вийди на трибуну, скажи усім людям, як обмірюєш та обдурюєш нас.
— Тихше ви, баби... оратора не чути.
— Он скільки людей ним пограбовано! — продовжував Метелик.— Так що ж нам дивитися на таких павуків? Чого ждати? Кого боятися? Я так думаю: не витрачаючи часу, треба організувать Ради і одібрати все, що отакими людьми пограбовано у народу.
Наче рій, загудів майдан. Виступ Метелика страшенно обурив слобідських куркулів та крамарів.
— Жени його з трибуни!
— Не хочемо слухати! Геть!
— Самоуправничати задумав?
— Мабуть, на фронті таким розумним став!
— Розхрабрився... Відбирати... Як це так відбирати? Що ж це таке, панове, починається?
— Панів тепер нема... Панам по шапці дали, і вам дамо.