Софія скоро переконалась: брат говорив правду. На сіножаті вона побачила великий натовп слободян. Чоловік у столярському фартусі дерев'яним сажнем відміряв ділянки. Час од часу він зупинявся, і тоді дід Михей старанно забивав у землю заздалегідь приготовлений і добре обтесаний кілочок. До нової, небувалої справи завзято включилися жінки. Залишивши дітей і всі свої домашні клопоти, вони теж вийшли ділити Со-фіїну землю.
Деякі жінки починали сваритися за ділянки, але їх швидко мирив чоловік у столярському фартусі.
Софія здалеку стежила за всім, що діялось на її землі, і була так приголомшена, що не вірила своїм очам. Люта злість захльостувала серце, запалювала гнівом очі, туманила розум... Вона вже знала — у всьому цьому самочинстві винен Яків
Македон. Це він організував бідноту, він навчив, як треба діяти, і ось зараз слободяни порядкують на її землі.
Тройка помчала до сіножаті. Натовп завмер. Старий Михей кинув кілочки на землю і заступив їх собою, щоб не помітила багачка. Копі зупинились. Легко зіскочивши з фаетона й стискаючи в руці батіг, бліда, з палаючими від гніву очима, Софія наближалася до натовпу, пильно вдивляючись у насторожені обличчя слободян, сковані мовчанням.
— Це що ж ви тут робите?
Ніхто їй не відповів. Тоді Софія підійшла до столяра Македона, рішуча в своєму намірі.
— Давай сюди сажень!
Андрій Степанович спокійно їй відповів:
— А чи не поїхала б ти, Софіє, на своїх рисаках прокататися, поки ми наше діло закінчимо?
У натовпі засміялись, і цей сміх сильніше найогидиішої лайки вразив багачку. Підвелася рука з батогом, але столяр так глянув їй в очі, що Софія не наважилась його вдарити.
— Геть з моєї землі! Геть, хами! Ділити сіножать? Кілочки забивати? Самоуправствувати надумали? Геть! Щоб і духу вашого тут не було! Я вам покажу, як моїм добром розпоряджатися.— Люта, нестримна, підійшла вона до першого кілочка, щоб витягти його з землі. Але несподівано виросла перед нею Сукачиха.
— Ти не займай! Чуєш? Не займай тут нічого! Це тепер моя земля. Народ мені її .дав,— сказала Марина, сміливо дивлячись в обличчя багачці. Давно її не бачила Софія. За цей час солдатка дуже змарніла. Бліда, змучена, вона мала вигляд людини, набагато старішої за свої літа. Немало, мабуть, зазнала Марина за цей час нужди, горя і всіляких злигоднів, які передчасно її постарили. Незмінними лишилися тільки очі, і світилися вони зараз холодним гнівом людини, яка зважилася на все. Ніколи ще такою не бачила її Софія.
— Ти живеш, дай і нам жити! — сказала Марина, ледве стримуючи лють.— А то — погано тобі буде. Злі ми стали за війну, і ти нас не займай.
Несподівано для багачки Марину підтримали всі жінки.
— Примчала на рисаках... Буржуйка!
— Землі шкода? Кілочки зібралася висмикувати, супроти народу хочеш іти? Та хіба земля твоя?
— А чия ж? Ізаров мені її відписав. У мене на неї документи складені.
— І нехай ці документи у тебе зберігаються, а землю ми розподілимо... Так вирішив народ. Він тепер над усім господар.
— Хапуги прокляті! З жиру казяться. На горі та на сльозах наших вони своє щастя будують. Ось Лук'ян! Скількох солдаток скривдив? Скільки землі він прирізав собі? Живе зараз, мов поміщик, а нам що: пропадати з голоду?
— Почекай! Ми ще й до нього доберемось.
— Не слухай її, Андрію Степановичу, знай своє діло, міряй далі!
Софія дивилася на жінок: кожну з них вона добре знала, кожна ще зовсім недавно при зустрічах кланялась їй, а тепер оцих вдів і солдаток не пізнати. Софія не сподівалася на таку дружну відсіч і, дивлячись в обличчя Марини, відчула — кілочок, яким відмічено її ділянку, стоятиме на тому місці, де забив його дід Михей.
— По-доброму прошу вас, ідіть звідси. Ідіть з моєї сіножаті. Не накликайте па себе лиха.
Перед Софією стояла Марина, пов'язана старою хусткою. Кофта на ній теж стара, в латках, а спідниця — і в будній день, і в празники її носить.
— Ти, Софіє, вигнала мене з майстерні, а в мене троє дітей, чоловік на війні...
— А в тебе грошей кури не клюють,— знову підтримали Марину солдатки.— Горя ти не знаєш. Посиділа б у холодній хаті з малими дітьми — не те б заспівала.
— Чого їй у холодній хаті сидіти? У неї камін. Там вона свого кота гріє. Дітей не здатна мати, так хоч кота на руках погойдає.
— Розкажи краще, як на фронті з полковниками плуталась.
— Це діло темне, баби. Про такі полюбовні зустрічі не розповідають. Та й винуватити її не можна. Адже у них весь рід такий розпусний.
— Кілочки їй очі мозолять. У сиріт останній шматок хліба відняти хоче. А ще багачка...
— Так багачі ж — вони всі безсовісні.
— Мій чоловік загинув на війні, залишилися діти. Ти спитала мене хоч раз, як я живу, і що я їм, і як діти мої одягнені? А чоловік за вас, буржуїв, голову свою поклав. Ти заробляєш тисячі, а нам навіть картоплі немає за що купити. Дорожнеча страшенна, грошей нема, а злидні з кожним днем дошкуляють все дужче. Як нам жити?
— Чуєш, Софіє, що говорять солдатки? Краще вже справді тобі поїхати звідси, поки не пізно. Сідай у свій фаетон і прогуляйся... Ніколи нам. У нас своїх справ багато.
Марина явно сміялася з слобідської багачки. Не почувалось і крихти колишнього страху чи покірливості. Навпаки, очі її дивилися гордо й сміливо. А якась незрозуміла сила, що таїлася в ній, дратувала Софію, викликаючи ненависть і дивне для неї самої відчуття остраху. З яким би задоволенням стьобнула вона батогом по цьому виснаженому обличчю солдатки, яка так глибоко образила її самолюбство і гідність.
Але вдарити не можна. Люди зараз же зімнуть її. Це зрозуміла Софія одразу і свою злобу надовго затаїла в серці.
Не говорячи ні слова, вона швидко пішла до тройки. Слободяни бачили, як свою злість зганяла багачка на конях, і вони, нещадно биті батогом, як навіжені, мчалися до слободи, залишаючи позаду густу й довгу хмару дорожньої пилюки.
Страшно було дивитися в спотворене гнівом обличчя Софії. Немов божевільна, летіла вона на тройці, розмовляючи сама з собою:
— А що, боїшся їх, боїшся? Вони все відберуть... І землю твою, і ліс візьмуть... і все багатство... Кілочок не зважилась витягнути. Марини злякалася? Прокляття!..