Повернувшись знову до кімнати, сіла навпроти Якова, дивилася на нього, всміхалась, і він, звичайно, бачив ту непідкупну й щиру радість, яка світилася в її променистих очах. Ніколи не була вона такою схвильованою і красивою, як зараз.
— Якове, ось ти приїхав, а я з тобою ще не привіталася, як належить.— Вона хотіла обійняти його, але він холодно спинив її.
— Софіє Іванівно, це непотрібно,— сказав він, підвівшись з крісла.
Вона подумала, що Яків збирається вже йти додому.
— Куди ж ти? — і в очах її засвітилася тривога.— Ну, дивись сюди, дивись на мене. Хіба не бачиш, як я рада тобі?
— Я прийшов до вас, Софіє Іванівно...
— Ні, ні, і слухати нічого не хочу. Сідай. Я нікуди тебе не відпущу. Я так довго ждала цієї зустрічі. Сідай, мій гостю дорогий, сідай,— говорила Софія, обіймаючи Якова за плечі.— У нас з тобою буде серйозна розмова. Але добрим друзям при зустрічі можна випити хоч трошки вина. Адже правда?
Софія підійшла до буфета, вийняла все, приготовлене заздалегідь, а Яків, стежачи за нею, думав: "Плаття навмисне одягла вишневе... Знає, що воно мені подобалось... І коси заплела по-дівочому".
— Я на тебе, Якове, дуже зла, дуже. Ось вип'ємо вина, потім про все тобі розкажу.
На коштовну скатерть поставила пляшку мускату і графинчик з міцною, але приємною "Старкою", яку особливо любив брат Лук'ян.
— Вип'ємо за нашу зустріч і нашу... любов! — невпевнено сказала Софія, дивлячись Якову в очі. Вона сподівалася, що Яків відповість їй теплим, дружнім словом, але він навіть не взяв чарки.
— Якове, ти мені віриш? — тихо спитала вона. Рука її зрадливо здригнулась. Вона"поставила чарку на стіл.
— Софіє Іванівно, мене дивує...
— Ах, Якове, нехай тебе ніщо зараз не дивує. Ти у мене в гостях. Ні про що стороннє не думай.
Вона подивилася йому просто в очі і тихо, але сміливо сказала:
— Якби ти знав, який ти мені дорогий.
Вона, знудьгувавшись за ласкою, поривалася зараз до нього, простого солдата, і, наче в забутті, губи її шепотіли слова, підказані серцем, шепотіли гаряче, переконливо, правдиво:
— Бачити тебе — для мене щастя. Я так боялась, що ти не прийдеш. Я б, здається, померла від туги й образи. Повір, я люблю тебе, Якове... Люблю!.. І ти це знаєш...
Надворі вже були вечірні сутінки, але Софія не запалювала світла. її очі впивалися в обличчя Якова, ловили його погляд, і ображене почуття затьмарювало радість зустрічі, породжувало в її душі тривогу.
— Якове! Яшо! Ну, поглянь же мені в очі.— Взявши його теплу, сильну руку, вона притиснула її до своїх пружних грудей.— Поцілуй мене.
— Софіє Іванівно, не треба... Ні до чого це все.
— Я знаю,— спалахнувши вся від сорому й образи, Софія різко відсахнулася від нього, і важкі коси, мов гадюки, впали їй на спину.— Знаю. Ти сердишся на мене за Черкащина. Вгадала? Але я ж тут ні при чому. Це справа політична, а я ні в яку політику не втручаюсь. Мені, скажу одверто, самій було його шкода. Якове, милий мій, не хочу я зараз згадувати про минуле. Я бачу тебе, і більше мені нічого не треба. Ти не поїдеш тепер нікуди. Ми відгуляємо весілля, і ти станеш моїм чоловіком. Всі мої гроші, все моє багатство буде тоді нашим. Я думала... Я весь час думала про тебе. І ще думала знаєш про що? — Вона, забувши про недавню образу, знову обняла Якова за плечі, пригорнулася до нього молодим жадібним тілом.— Хочу, щоб син був у нас... на тебе схожий, і дочка... Як би я любила наших діток. Адже час, Якове, час нам мати свою сім'ю. Ми будемо жити щасливо. Правда? Скажи. Хочеш сина? Він буде обіймати тебе маленькими рученятами, буде вимовляти тобі: "Тато". А сам він чорнявий, і очі твої... Ти вивчиш його грати на гармонії. Ну, що ж ти мовчиш?
Різко загриміло шибками розчинене навстіж вікно. Софія здригнулась. За вікном зашуміло листя старої тополі, і, наче далекі вибухи снарядів, долинуло гуркотіння грому. Наближалась весняна гроза. Софія підійшла до вікна, закріпила віконні рами гачками.
По небу швидко пливли сизі хмари.
Безперервно налітав вітер на сади, на стару тополю, десь гримів одірваним листом дахового заліза. Свіжі вітряні струмені вривалися до кімнати, і, як живі, ворушилися тюлеві занавіски.
— Маленькою я страшенно боялася грому і блискавок. А тепер, коли наступає отака ніч, я встаю з ліжка, підходжу до вікна, милуюся грозою.
Висока постать спинилася проти будинку. Софія схопила Якова за руку.
— Стоїть, бачиш? Це мій брат Трохим.
Софія розказала Якову про те, як Безсалий душив свою дружину і як він завжди, немов хижий яструб, стежить за нею, блукає під вікнами її дому.
— Ось так і з'являється завжди несподівано. Я догадуюсь, чому він тут бродить. Він жде моєї смерті... Він готовий навіть сам мене забити. Я знаю, рука в нього не здригнулася б, і мені страшно буває лишатися в кімнатах самій. Бачиш його, бачиш?
Трохим перейшов через дорогу, зупинився біля паркана, постояв там хвилин зо три, а потім несподівано зник.
— Удень він торгує в бакалійній крамниці, а як настає ніч, так і маячить перед вікнами, так і блукає тут, страшить мене.
— А що трапилося з Пимоном? — несподівано спитав Яків. І це запитання неприємно вразило вдову. Вона зрозуміла одразу, що йому, напевно, відома вже історія вбивства, про яку, очевидно, встиг розповісти синові старий Македон. Софія відчула ніяковість. Треба було відповідати, але сказати правду не наважувалась.
— Я чув, що Пимон не винний і його Поля теж не винна,— продовжував допитуватись Яків.— Навіщо ж їх посадили до тюрми?
Софія, глянувши на Якова, зрозуміла, що він догадується, хто справжній убивця, і, можливо, зараз назве ім'я її брата.
— Не треба, не розпитуй мене, таке нещастя трапилось... в оцій кімнаті.
— І доля Пимона залежала від вас, Софіє Іванівно?
Цей явно недоброзичливий допит починав сердити вдову. А за вікном міцнішав вітер, частіше спалахували блискавки, гуркотів грім. Софія, вдивляючись у темряву ночі, говорила:
— Я знаю всю правду, але скажу її тобі, може, колись, потім. А зараз не розпитуй мене, Якове, не треба. Хіба нам з тобою більше немає про що говорити?
— Я чув,— продовжував він уперто,— що солдатку забив ваш брат Трохим. Це правда?