— Ограбували? Та хто ж?.. Господи!..
Вона метушилась біля нього, кутала його в тепле одіяло, а він лежав на ліжку, цокотів від холоду зубами і нічого не міг пояснити переляканій дружині.
— Я тебе вкрию ще чим-небудь. Хочеш? А може, ти горілки вип'єш?
Налила чарку, піднесла до його посинілих губів, і він, випивши горілки, наче трохи заспокоївся. Після другої чарки взяв Олімпіаду за руки і, не одриваючи погляду від її обличчя, сказав:
— Нікому не говори, Олімпіадочко? Нікому. Я потім все тобі поясню. Не скажеш?
І вона, не розуміючи, що з ним трапилось, обіцяла мовчати. Він заснув. Олімпіада теж лягла, але не встигла задрімати, як хтось тривожно загрюкав у хвіртку.
Трохим Іванович, одразу прокинувшись, злякано метнувся до вікна, але густі візерунки на шибках заважали йому розглядіти пізнього гостя.
— Чому ти встав? Чому весь тремтиш? Злякався? Іди ляж, я сама зараз дізнаюся, хто там стукає.
Але Трохим Іванович швидко взув валянки і, накинувши на плечі теплий кожух, вийшов на подвір'я, відчинив хвіртку, побачив перед собою молодицю. Він догадався, що це одна з солдаток, які лишалися на нічну роботу в Софіїній майстерні. Хвилюючись і ридаючи, солдатка повідомляла:
— Софія Іванівна кличе до себе... Нещастя. В її кімнаті забили... Солдатку забили... Софія Іванівна хоче вас бачити. їй страшно.
— Прийду! — і він, причинивши хвіртку, зайшов до кімнати.
— Хто? — спитала Олімпіада, не зводячи з нього очей.
— Убивство... У Софоччиній кімнаті... солдатку...
— Господи! — прошепотіла Олімпіада, приголомшена страшною звісткою.— Забили... За що ж забили? Хто забив?
— Звідки я знаю? Ось піду подивлюся.
Трохим Іванович одягався, а руки в нього тремтіли. І це бачила дружина, весь час стежачи за кожним його рухом. Страх чоловіка мимоволі передавався їй, але вона ніяк не могла зрозуміти, хто підняв руку на солдатку? Навіщо її забито? Кому потрібно було вбивати бідну жінку, у якої, певне, залишилися малі діти?
Трохим Іванович пішов. У майстерні Софії Іванівни горіло світло, хоч там нікого й не було. Людські голоси чулися на другому поверсі. Хтось тихенько схлипував. Безсалий, нечутно ступаючи валянками по східцях, наблизився до розчинених дверей. Його не помітили. Стривожена Софія стояла біля стола, слухаючи розповідь солдатки.
— "На хвилиночку, каже, збігаю до Софії Іванівни". Пішла вона і довго не повертається. Ми думаємо: "Напевно, Софія Іванівна вирішила почастувати солдатку чайком". Сидимо, працюємо, а її все нема. Повернулася звідкись Поля, піднялася на другий поверх, і раптом чуємо крик: "Забили... забили!" Прибігла до нас, вся тремтить, а обличчя біле, очі злякані. Ми теж злякалися...
Трохим Іванович кашлянув, переступив через поріг. Побіжно глянувши на забиту, одвернувся, дістав з-під стола закривавлену стамеску, підніс її до лампи.
— А Пимон її вдома шукав,— сказала Поля, але, побачивши, що лезо й колодочка були забруднені кров'ю, з жахом відсахнулася.
Бакалійник, не зводячи з неї колючих очей, в яких світилося злорадне підозріння, сказав:
— Шукав? А стамеска в крові. Здається, Лимонова стамеска?
Поля випросталась. Очі блиснули гнівом і образою:
— Ви що це?.. Ви на мого Пимона...
— Доказ наявний. Його стамеска. Дивіться, люди добрі, тут навіть букви на колодочці. Ось бачите,— показав він солдаткам закривавлений інструмент.— Це вони, Софочко, напевно, до твоєї шафи добирались.
— Ви... Ви таке смієте говорити на нас? — і Поля заридала від пекучої образи, що захопила все її єство.— Скажіть... Ну, скажіть же йому,— звернулася вона за допомогою до своєї хазяйки, сподіваючись на її захист. Але Софія Іванівна чомусь мовчала, увесь час стежачи за братом.
•Він нагнувся до забитої, навіщось підняв трохи її руку й кинув. Змертвілі пальці, немов дерев'яні, стукнулись об підлогу. Трохим Іванович здригнувся, глухо сказав:
— Нещаслива кімната в тебе, Софочко. У ній Лук'яна було поранено, і ось зараз... убивство...
— Вийдіть,— сказала Софія, дивлячись на труп.— А ти, Трохиме, повідом пана пристава про все, що трапилось. Хай прибуде сюди негайно.
Трохим Іванович поклав стамеску біля забитої і, обережно ступаючи, наче йшов босоніж по вигону, зарослому будяками, попрямував до дверей.
А вранці Пимона Базалія разом з його дружиною заарештував урядник. Слідство і суд були короткими. На суді виступав столяр Македон. Даремно намагався він запевнити суддів, що з вечора й до ранку вони раз
Але на свідчення столяра суд не звернув ніякої уваги. Після Македона суддя надав слово Трохиму Івановичу.
— Панове судді! — почав він.— Я хочу вас повідомити ось про що. Мені добре відомо, що Македон Андрій Степанович, по професії столяр, дружить з обвинуваченим. Саме він, Андрій Степанович, навчив його столярного ремесла, і ясно, що перебування підсудних у Софоччиному домі штовхнуло подружжя на злочин. Кращим доказом є стамеска, якою він забив свою жертву. У мене особисто немає сумнівів у винності підсудного. Співучасницею ж у злочині була його законна дружина Пелагія.
Судді не схотіли слухати дальших свідчень Македона. Не зважив суд також і на ті пояснення, що їх давали Базалії, доводячи свою непричетність до злочину. Судові було все ясно. Стамеска, якою вчинено вбивство, належала столяру Пимону Базалію. Пустити його в дім Ізарової могла тільки дружина, яка працювала служницею і яка діяла з чоловіком спільно. Солдатка, можливо, була забита випадково. Убивці проникли в дім з метою грабіжництва, і коли б Софія Ізарова знаходилася в цей момент дома, дуже ймовірно, що вона зазнала б нападу з боку грабіжників і була б забита ними замість солдатки.
— Не винні ми... Не вбивали... Змилуйтесь! — і Поля заридала.
— Не проси їх,— сказав глухо Пимон.— Не допоможе. їхня сила, їхній закон.
Суд виніс рішення: Пимона Базалія і його дружину Пела-гію засудити до в'язниці строком на десять років. Поля, вислухавши вирок, знепритомніла.
Того ж дня обох їх під конвоєм відправили до повітового міста. Мовчазна і строга поверталася з судового засідання Софія. Дорогою її наздогнав Трохим Іванович і, улесливо зазираючи їй в обличчя, говорив: